Потім ту пропозицію висміяли, а Отто мовив:
— Та ти гадаєш, що я водолаз.
Юганнес важко задихав і сказав:
— Якщо хочете, то я вилізу на скелю й зіпхну з неї в море важенну каменюку.
— Навіщо?
— Просто так. А ви подивились би.
Одначе й ту пропозицію було відхилено, і Юганнес збентежено примовк. А тоді подався шукати яйця — осторонь від решти, з другого краю острова.
Коли товариство знов зібралося внизу біля човна, Юганнес мав куди більше яєць, як усі інші. Он він обережно несе їх у кашкеті.
— Як це ти умудрився знайти так багато яєць? — спитав міщук.
— А я знаю, де гнізда, — відповів щасливий Юганнес. — Вікторіє, я зараз покладу ці яйця до твоїх.
— Стривай! — крикнув Отто. — Навіщо?
Всі глянули на нього. Отто, тицьнувши пальцем на кашкета, спитав:
— Хто мені поручиться, що той кашкет чистий?
Юганнес нічого не відповів. Його щастя враз померкло. Він знов із кашкетом у руках рушив у глиб острова.
— Що це з ним? Куди він іде? — нетерпляче питає Отто.
— Куди ти, Юганнесе? — гукає Вікторія і біжить за ним слідом.
Він зупиняється і відповідає:
— Я покладу їх назад у гнізда.
Якусь мить вони стояли й дивились одне на одного.
— А пополудні я піду в каменярню, — сказав він.
Вона не відповіла.
— Там я міг би показати тобі печеру.
— Ага, але я страшенно боюся, — відказала вона. — Ти казав, що там темно, як у могилі.
І тоді Юганнес, дарма, що був бозна-як зажурений, усміхнувся й хоробро мовив:
— Так, але ж я буду з тобою.
Він цілими днями пропадав у старій гранітній каменярні.
Люди чули, як він там щось собі гомонів за роботою, хоч і перебував на самоті; іноді він удавав із себе пастора й правив службу.
Те місце було занедбане віддавна, тепер камені заросли мохом, і всі сліди від свердл та клинів стали майже невидимі. Проте потайну печеру мірошників син прибрав і дуже ловко оздобив, і велося йому там так, як ватажкові найдоблеснішої у світі розбійницької шайки.
Він дзвонить у срібний дзвоник. Досередини вбігає якийсь чоловічок, карлик з діамантовою пряжкою на кашкеті. То служник. Він згинається в три погибелі. "Як прийде принцеса Вікторія, то приведеш її сюди!" — голосно каже Юганнес. Карлик знов згинається в три погибелі й зникає. Юганнес зручно витягується на м'якій канапі й мережить всілякі думки. Он там він її посадить і частуватиме вишуканими стравами зі срібних та золотих горщиків; печеру має освітлювати пломінке багаття; за важкою, вишитою золотом гардиною треба буде послати їй ложе й поставити на сторожі дванадцятьох лицарів…
Юганнес підвівся, виліз із печери й прислухався. Внизу на стежині зашурхотіло гілля та листя.
— Вікторіє! — гукає він.
— Я, — відповідає вона.
Він іде їй назустріч.
— Я ще вагаюся, — мовить вона.
Він знизує плечима й каже:
— Я щойно там був. Оце звідти йду.
Вони заходять до печери. Він припрошує її сісти на камені й каже:
— Там сидів велетень.
— Йой, не говори більше, не розказуй мені того! Невже ти не боявся?
— Ні.
— Гаразд, але ти казав, що в нього було лише одне око, а одноокі тільки тролі.[i]
Юганнес замислився.
— Він мав двоє очей, але одним не бачив. Він сам про те обмовився.
— Про що ще він обмовився? Ні, не кажи!
— Він спитав, чи не хотів би я піти до нього в найми.
— Ой, таж ти, мабуть, не згодився? Боже борони.
— Що ти, я не відмовився. Словом, я не сказав йому ні.
— Ти збожеволів! Хочеш бути замурованим у скелі?
— Та я й не знаю. На землі теж не з медом.
Западає мовчанка.
— Відколи приїхали з міста ті хлопчиська, ти весь час із ними, — каже він.
Знов западає мовчанка.
Юганнес править своєї:
— Однак я дужчий за будь-кого з них, мені завиграшки переносити тебе з човна й піднімати на руки. Напевно, я міг би протримати тебе так цілу годину. Ось глянь.
Він узяв її на руки й підняв. Вона обхопила його за шию.
— Годі, більше не треба мене тримати.
Він опустив її додолу. Вона сказала:
— Так, але й Отто сильний. Він бився навіть з дорослими.
Юганнес з непевністю перепитує.
— З дорослими?
— Атож, з дорослими. У місті.
Западає мовчанка. Юганнес поринає в думки.
— Ну от, тут нічого не вдієш, — каже він. — Я знаю, що зроблю.
— Що ж ти зробиш?
— Наймуся до велетня.
— О ні, ти схибнувся, чуєш! — кричить Вікторія.
— Та ні, мені просто радісно. Я таки наймуся.
Вікторія силкується знайти якийсь рятунок.
— Гаразд, але він, може, більше й не прийде?
Юганнес відповідає:
— Прийде.
— Сюди? — випалює вона.
— Атож.
Вікторія підводиться й рушає до виходу.
— Краще ходімо звідси.
— Нема чого парка парити, — каже Юганнес, також пополотнівши на виду, — бо він не з'явиться раніше ночі. Він прийде опівночі.
До Вікторії вертається спокій, і вона знов хоче сісти на своє місце. Та Юганнесові нелегко впоратися з тим страхом, якого він сам на них і нагнав, йому здається, що лишатися в печері надто небезпечно, й він каже:
— Якщо ти хочеш кров з носа звідси піти, то в мене за печерою є камінь з твоєм іменем. Я його тобі там покажу.
Вони вилізли з печери і знайшли камінь. Вікторія горда й щаслива. Зворушений Юганнес, ковтаючи сльози, каже:
— Поки я буду десь далеко, ти дивитимешся на нього і час од часу згадуватимеш мене. Думай про мене якось гарно.
— Гаразд, — відповідає Вікторія. — Але ж ти, мабуть, повернешся?
— А Бог його знає. Ні, певно, не повернуся.
Вони звернули на дорогу, що вела додому. Юганнес мало не плакав.
— Тоді прощай, — каже Вікторія.
— Ні, я проведу тебе ще трішки.
Від того, що вона так безсердечно може кинути йому "прощай" — чим раніше, тим краще, — йому робиться гірко, його вразливу душу поймає гнів. Він раптом зупиняється і спересердя каже:
— Aлe, Вікторіє, знай, що ти не знайдеш нікого, хто був би з тобою такий добрий, як я. Лише це я й хочу тобі сказати.
— Гаразд, проте й Отто добрий, — заперечує вона.
— Он як, то бери його собі.
Вони роблять кілька ступнів мовчки.
— А я ще прекрасно влаштуюся. Не переймайся тим. Бо ти сном-духом не знаєш, що я матиму в нагороду.
— Не знаю. А що?
— Півкоролівства. Це по-перше.
— Ти ба, півкоролівства!
— А ще мені дістанеться принцеса.
Вікторія зупиняється.
— Ти, либонь, вигадуєш?
— Ні, він так сказав.
Западає мовчанка. Вікторія ніби питає саму себе: