Ну і ще було щось в Глинську.
Глинське, як і всякий населений пункт, жило повноцінним життям. Ростили там хліб, капусту, буряки, шили кожушанки, торгували, продаючи людям крейду, дьоготь, коломазь, синій камінь (підсинювали крейду), мило, сіль, оливу для лампадок. Ось на цьому ділі й сиділи в Глинському брати Кривенки — Гірш, Лейба і Лейзор. Закинуті в селянському морі, вони й самі оселянились, стали неквапливі, уміли не гірш за інших розмов— ляти по-місцевому; до торгівлі мали городи, коненят, корівок; замість підсвинків, яких забороняла єврейська віра, у дворищі в них бігали табунці птиці; були й гуси, адже містечко при річці стояло. Одне слово, оселянилися й імена свої дещо позмінювали. З Гірша вийшов Гершко, або ж ще й Грицько, з Лей-зора — Лазур, Лейба ж так і залишився Лейбою. З усіх трьох жонатий був лише Гірш. Лейба щось довго запарубкував. Парубкував і Лазур. Пора б хлопцям і поженитися, так як це зробити, коли на все Глинське було лише троє єврейських дівчат, з них дві ще недолітки, а третя підсліпувата та ще й так, що, як ото мовиться, й на безриб'ї не могла б за рибу зійти.
Міщанських і селянських дівчат була сила-сил енна, та ще ж гарні які, та веселі, та роботящі, та співучі! Але...
Але що ж бідолашним хлопцям робити, коли одружуватися з ними закон забороняв! То й ходили старими парубкаїми.
А втім, жили дружно, головне через те, що віддалися на волю старшому братові Гіршові. Гірш вів родинну балагулу, а вони, скільки могли, слухняно допомагали. І — задивлялися на сусідських і несусідських дівчат, надто в базарний день.
І це ще не все. Була ще у них в сім'ї сестра на виданні, красуня на ім'я Ревекка, Ривка. Цій було зовсім погано. Літа своє брали, хотілося гуляти, веселитися, співати, танцювати, ну і ще хотілося бачити милого біля себе. То, гадаєте, не знайшовся? Знайшовся!
І був ним наш Гарасько. Вони через дорогу сусідували: маленькими гралися в піску на дорозі, як підросли, почали задивлятися одне на одного. І от одного разу Ривці здалося, що на світі нема хлопця красивішого, милішого за Гараська. Не такий він, як усі. Особливий.
І таке ж саме сталося і з Гараськом. Як зайшла йому в серце і в голову Ривка, так уже й не міг звільнитися від її солодкого привиду. Та де там! Не тільки не хотів звільнятися, а навпаки, з усієї сили заохочував себе думати про дівчину, втішатися образом її, викликати його на побачення.
З цим образом він подався і в мандри. У Юза не влаштувався, потрапив у Луганськ, до Гартмана на паровозобудівний, і якраз в улюблений глинськими хлопцями ливарний цех. Так при ньому й зостався. Пройшов усі приступки, які належало проходити таким хлопцям, як він, а що був від роду спритний, умілий, роботящий, швидкий, то людська хвиля не відбила його кудись назад чи набік, а навпаки — вперед. Минуло кілька літ, і Гарасько вже став Герасимом, кадровиком-ливарником; селянське вбрання скинув, носив піджачну пару, гарний картуз, був при годиннику й при брелокові. За брелок правило серце з червоного каменю, в якому, як добре придивитись, можна було побачити гарячу краплиночку крові. А сам Гарасим, вдивившись у свій брелок, бачив там образ дівчини Ривки з такими чорними, великими й видовженими очима, що серце мліло. В Індії такі очі, коли малюють, то виводять за обрис обличчя! І співали ті очі, і пекли, і зворушували, і непокоїли, і кликали, і вабили до себе: "Прийди, милий, прийди!.."
Поки Герасим був ще Гараськом, де ж йому було думати про щось фундаментальне й серйозне у своїх взаєминах з Ривкою! Ото й тільки, як приїде на побувку додому, назустріча-ються, назітхаються, та й усе. Та от часи змінилися. З Гараська став Гарасим. Приїхав у Глинське, спитав у милої: "Як ти щодо фундаменту?" — "Любий мій, що ти питаєш? Адже ж знаєш, що я твоя і, крім тебе, нікого не знаю".— "А як на це брати твої подивляться?"
Ривка зітхнула, сказала журно: "Хіба вони зможуть переступити через закон? Єврейські дівчата можуть заміж виходити лише за єврейських хлопців. Хай хоч каправий, хай хоч поганий, аби єврей!"
Герасим пригорнув дівчину до себе, сказав: "Я щось надумав. Послухай і скажи, коли євреї найсильніше зв'язані своїми законами, так що не можуть і за холодну воду взятися?"
Ривка враз оживилася, бистро зиркнула на Герасима і відповіла значуще: "Євреї найбільше зв'язані своїми законами в п'ятницю ввечері, після того, як зайде сонце, і в суботу".— "Ага. Я теж так думаю,— перебив її Герасим.— І ми, коли ти згодна, щось зміркуємо..."
І вони таки зміркували. Протягом дня в п'ятницю Ривка поскладала в клунок все добро своє. Вікно з її кімнати на вулицю виходило. І вона з клунком біля того вікна стала, повідкидала гачки, не відчиняючи вікна, одначе. І почала дивитися на спориш, калачики й лободу, які вкрили собою сірі площини їхньої вулиці. Там було тихо, тільки сусідка Катерина Цапиха одв'язувала від прикорня своє сиве поросятко та, начадившиеь махоркою, бухикав її чоловік Іван, закидаючи в ясла корові на ніч городню зелень — соняшникове листя, бурякову гичку, картопляну ботву. Було тут так, як і взагалі буває вечорами у Глинську. Далі сталося щось інше і саме таке, якого не траплялося за все історичне життя містечка. На непорушно тихій вулиці загупотіли кінські копита, заторохтіли залізом ковані колеса. Наповнивши гуркотом тишу, все це — і коні, і віз — враз спинилося і якраз проти вікон Ривчиної кімнатки. Слідом за цим відчинилося віконце, і звідти викотився спочатку клумачок, потім вискочила і сама дівчина — бистра, збуджена. Із зупиненої брички вихопився Герасим, підхопив клумачок, підставив коліно, і Ривка менше як за мить скочила на місце, заздалегідь наготовлене для неї,— в пухкій ямці між оберемками свіжого сіна. Біля неї умостився Герасим. Курделепа, місцевий баришник, натяг віжки, цвьохнув розгонисто батогом, як цмокають на коней, щоб їх заохотити до веселого галопу, гукнув "Но!". Коні зірвались, віз зарипів, закрутились колеса що далі, то швидше.
Ойкнула сусідка Катерина, підвів голову дядько Іван, і бухикнуть забувши. На очах у них сталося страшне: Кушнір-чин парубок (таке було вуличне Гараськове прозвище) викрав Гершкову Ривку і умчав кудись в білий світ.