— У такому разі ваше припущення, що лист у будинку,— хибне,— зробив я висновок.
— Боюся, що ви маєте рацію,— погодився префект.— То що б ви мені порадили, Дюпене?
— Провести ще раз ґрунтовний обшук у приміщенні.
— Це зовсім зайве,— відповів префект.— Я ручуся, що листа немає в будинку.
— Нічого кращого порадити я не можу,— сказав Дю-пен.— Ви ж маєте точний опис листа?
— Авжеж маю!
Префект видобув із кишені записника і прочитав уголос докладний опис внутрішнього й особливо зовнішнього вигляду викраденого документа.
Скінчивши читання, Г++ невдовзі й пішов, і в такому пригніченому настрої, як я його ще ніколи не бачив.
Десь так через місяць той самий добродій удруге завітав до нас, коли ми з Дюпеном сиділи приблизно в таких самих позах, як і першого разу. Він умостився в кріслі, запалив люльку й завів розмову на якісь ординарні теми. Нарешті я звернувся до нього:
— Ну, а як з тим викраденим листом, префекте? Мабуть, ви вже примирилися з думкою, що міністра не перемудруєш?
— Таки й справді, хай йому біс! Я ще раз усе обшукав, як радив мені Дюпен, але то була, звісно, марна праця.
— А яку саме, ви сказали, винагороду обіцяно? — запитав Дюпен.
— О, сума дуже велика, винагорода дуже щедра. Я не скажу, скільки саме, але можу заявити вам, що тут-таки на місці виписав би чек на п'ятдесят тисяч франків тому, хто дістане для мене листа. Адже потреба в листі день у день стає нагальнішою, і винагороду нещодавно подвоєно. Але хоч би її навіть потроїли, я не зміг би зробити більше, ніж зробив.
— Та хто його зна,— зауважив Дюпен, посмоктуючи свою люльку.— Правду кажучи... я гадаю, Г++, що ви не дуже перетрудилися... в цій справі. Я гадаю, ви могли б... зробити ще дещо, хіба ні?
— А що? Що саме?
— Ну, скажімо... пфф, пфф... чом би вам... пфф, пфф... не порадитись із деким?., пфф, пфф, пфф... Ви пам'ятаєте той анекдот про Абернеті?
— Та к лихій годині Абернеті!
— Безперечно, туди йому й дорога. Але якось один багатий скупій надумав задурно взяти в Абернеті медичну консультацію. Завівши з лікарем загальну розмову в тісному колі, він описав йому свою недугу, так наче це йшлося про якусь вигадану особу. "Припустімо, що симптоми такі й такі,— сказав скупій.— То що ви йому порадили б, лікарю?" — "Що я порадив би? — відповів Абернеті.— Звернутися до спеціаліста, звичайно".
— Але ж я таки справді ладен заплатити будь-кому за пораду! — промовив префект, трохи зніяковівши.— Я відразу дам п'ятдесят тисяч франків тому, хто допоможе мені повернути листа законному власникові.
— В такому разі,— сказав Дюпен, відсовуючи шухляду й дістаючи чекову книжку,— можете зараз-таки виписати мені чек на згадану суму. Коли чек буде заповнено, я передам вам листа.
Я аж сторопів. А префект сидів, наче громом прибитий.
Кілька хвилин він не міг ні ворухнутись, ні слова промовити; розтуливши рота, він тільки вибалушився неймовір-ливо на мого приятеля.
Потім, трохи вернувшись до тями, він схопив перо, якусь мить дивився порожнім поглядом перед себе і нарешті заповнив чек.
Поставивши підпис, префект простяг чек через стіл Дюпенові.
Той уважно прочитав його й поклав до свого записника, а тоді відімкнув стола, дістав звідти листа і віддав префектові. Начальник поліції, мало не стерявшись із радощів, схопив листа, розгорнув тремтячими руками, скинув поглядом на зміст і прожогом рвонувся до дверей; він не промовив ані одного слова, відколи Дюпен запропонував йому заповнити чек.
Коли він вибіг, мій приятель заходився пояснювати мені.
— Паризька поліція,— почав він,— по-своєму дуже вправна. Вона наполеглива, винахідлива, хитра і в межах своїх обов'язків досить досвідчена. Тож-бо коли префект докладно розповів нам, як він проводив пошуки в будинку міністра, я не мав ані крихти сумніву, що зроблено це було так, як слід,— звісно, якщо дотримуватись певного методу роботи.
— Певного методу? — не зрозумів я.
— Авжеж,— сказав Дюпен.— Не тільки заходів було вжито найкращих у своєму роді, але й самі ті заходи доведено до досконалості. Якби лист лежав десь там, куди сягав їхній обшук, ці хлопці неодмінно його знайшли б.
Я аж засміявся, дарма що мій приятель говорив, здається, без тіні жарту.
— Заходи були в своєму роді добрі,— вів він далі,— і виконано їх незле; хиба полягала тільки в тому, що вони не придатні для даної справи й даної особи. Низку дуже майстерних прийомів префект перетворив на таке собі прокрустове ложе, в яке він силоміць втискує всі свої дії. Але він раз у раз помиляється, дивлячись то занадто глибоко, а то занадто поверхово, і ошукати його навіть школяреві за іграшки. Пригадую, колись я знав восьмирічного хлопчака, що мав надзвичайний хист у грі "чіт і лишка". Гра ця дуже проста: один гравець затискає в долоні кілька кремінців, а другий угадує, парне чи непарне число їх. Якщо вгадав — дістає від партнера кремінець, а ні — то віддає сам. Хлопчина, про якого я веду мову, вигравав в усіх у школі. Звичайно, він мав певний принцип відгадування, що полягав у простій спостережливості й оцінці, наскільки кмітливі його супротивники. Приміром, грає він з якимось недотепою; той затис у руці кремінці й питає: "Чіт чи лишка?" Наш школяр відповідає: "Лишка",— і програє. Але другого разу він виграє, бо міркує собі так: "Цей недотепа першого разу взяв парне число, а хитрості у нього якраз стільки, щоб удруге взяти непарне; отож я скажу "лишка". Він каже: "Лишка",— і виграє. Коли ж проти нього недотепа трохи більш тямущий, то він так розважає: "За першим разом я сказав "лишка"; мій супротивник це пам'ятає і вирішить, що вдруге я зроблю навпаки — так само, як і той перший недотепа зробив,— тобто, що я скажу "чіт", а віл тим часом матиме вже не чіт, а лишку. Але він одразу спохопиться, що це занадто простий розрахунок, і врешті вирішить зробити чіт, як і першого разу. Тож я краще скажу "чіт". Він каже: "Чіт",-і виграє. Так у чому ж своєрідність міркувань цього хлопчака, що його товариші вважають "щасливцем"? Що воно таке, кінець кінцем?
— Це просто ототожнення свого інтелекту з інтелектом супротивника, — відказав я.
— Справді,— погодився Дюпен.— А коли я поспитав хлопця, яким чином він досягає такого цілковитого ототожнення, що йому завдячує свої виграші, він відповів: "Коли мені треба збагнути, наскільки людина розумна чи дурна, добра чи лиха, про що вона думає, я силкуюся надати своєму обличчю такого самого виразу, як у неї, а тоді чекаю, щоб уже й думки та почуття з'явилися в мене теж такі самі". Хлопцеві слова засвідчують ту істину, що лежить в основі усієї позірної глибини, приписуваної Ларошфуко, Лабрюйєрові, Макіавеллі й Кампанеллі.