— Більш тямущого агента,— зауважив Дюпен, випустивши цілу хмару диму,— гадаю, не можна ні знайти, ані навіть уявити.
— Ви лестите мені,— відповів префект.— Хоча, очевидно, й така думка має право на існування.
— Ясно, що лист досі ще в міністра, як ви й самі це сказали,— озвався я.— Адже владу дає саме те, що листа мають у руках, а не те, що його використовують: тільки-но листа буде вжито, міністрова влада скінчиться.
— Маєте рацію,— погодився префект.— 3 цього виходячи, я й почав діяти. Передусім мені треба було обшукати будинок міністра. І тут найголовніше ускладнення полягало в тому, щоб це зробити без його відома. Окрім того, мене попередили про небезпеку, яка може постати, коли він довідається про наші наміри.
— Але,— сказав я,— вам не первина проводити такі обстеження. Паризька поліція таки добре на них напрактикувалася.
— О, так, тим-то я й не журився. Та й звички міністрові дуже стали мені в пригоді: його часто-густо не буває вдома до самого ранку. Челядь у нього нечисленна, сплять служники далеко від господаревих покоїв, і напоїти їх легко — вони ж майже всі неаполітанці. А в мене, як ви знаєте, є ключі, що підійдуть до дверей будь-якого паризького кабінету чи стола. Протягом останніх трьох місяців жодної ночі не було, щоб я особисто не провадив пошуків у міністровому будинку. Це для мене справа честі, вже не кажучи (зауважу вам довірчо), що й винагороду призначено величезну. Отож я не облишав пошуків, аж доки переконався, що злодій хитріший від мене. Гадаю, що я обстежив у приміщенні кожний куток і кожну шпарину, де можна було б заховати листа.
— Лист, безперечно, таки в руках міністра,— сказав я.— Але хіба не міг він сховати його десь поза своїм помешканням?
— Це малоймовірно,— відказав Дюпен.— Теперішній заплутаний стан справ при дворі, а надто ще ті інтриги, до яких, як відомо, причетний міністр Д++, вимагають, щоб документ у разі потреби повсякчас був напохваті. Ця обставина для міністра ледве чи менш важлива, ніж сама наявність листа у його руках.
— А навіщо напохваті? — запитав я.
— Для того, щоб його легко можна було знищити,— пояснив Дюпен.
— Справді,— здогадався я.— Але документ тоді, безперечно, у нього в приміщенні. Навряд чи міністр носив би його з собою.
— Маєте рацію,— підтвердив мою думку префект.— На нього двічі нападали немовби грабіжники і ретельно обшукували згідно з моїми вказівками.
— Зайвий був клопіт,— зауважив Дюпен.— Міністр не зовсім же, мабуть, дурень, і він міг передбачити ймовірність таких нападів.
— Може, він і не зовсім дурень,— заперечив префект,— але ж він поет, а це вже й від дурня недалеко.
— І то правда,— сказав Дюпен, у задумі випустивши клубок диму з люльки,— хоч я й сам не безгрішний, пописував колись віршики.
— Цікаво було б детальніше почути,— звернувся я до префекта,— як саме ви проводили пошуки в будинку міністра.
— Бачите, часу ми не марнували і обшукали чисто все. У мене чималий досвід на таких справах. Ми обшукали ввесь будинок, кімнату за кімнатою — на кожну пішло по цілому тижню, ніч у ніч. Найперше ми переглянули меблі. Ми відчиняли всі без винятку шухляди — ви ж, певне, знаєте, що для досвідченого поліційного агента такої штуки, як потайна шухляда, не існує. Йолоп "гой агент, що проґавить потайну шухляду. Адже це так просто. Місткість кожного стола, простір, що його він займає,— все це можна якнайточніше обрахувати. Щодо цього в нас є докладні правила. І волосинки ми не пропустимо повз увагу. Після столів ми взялися за крісла. Подушки ми протикали довгими тонкими голками, ви бачили, які вони. Зі столів ми здіймали стільниці.
— А це навіщо?
— Коли приховують щось, то, бува, знімають стільницю зі столу чи якусь подібну деталь з інших меблів, видовбують у ніжці заглибину, ховають туди ту річ, а стільницю ставлять назад. Ніжки ліжок також часто використовуються для цієї мети.
— Але хіба не можна порожнину на звук визначити? — запитав я.
— Авжеж не можна, якщо заховану річ тугенько загорнуть у вату. А крім того, ми ж мусили працювати без зайвого галасу.
— Але ж не могли ви познімати всі стільниці, розібрати по частинках геть усі меблі, де була хоча б найменша можливість заховати листа! Папірець можна скрутити трубкою завтовшки не більше від великої голки і засунути, скажімо, в поперечку крісла. Ви ж не розбирали всі крісла!
— Авжеж ні. Але ми краще зробили: переглянули в сильну лупу поперечки всіх до одного крісел у будинку, не пропустили жодного стику в жодній меблі. Якби десь трапилися сліди недавньої роботи, ми б їх відразу помітили. Зернинка деревного пороху від свердельця виглядала б завбільшки з яблуко. Десь клей трохи підозрілий або шпаринка на стику двох деталей — і ми б натрапили на сховок.
— Гадаю, ви оглянули дзеркала між рамами й склом, перевірили ліжка й постелі, а також гардини та килими?
— Ну аякже! І коли перетрусили до найменшої цятки всі меблі, взялися за самий будинок. Ми поділили його на квадрати, перенумерували їх, щоб ані одного не пропустити, і в лупу оглянули кожний квадратовий дюйм як цього, так і двох суміжних будинків.
— Двох суміжних будинків! — вигукнув я.— Але ж і сила роботи вам випала!
— Таки випала. Зате й винагороду ж обіцяно величезну.
— А ділянки біля будинків ви оглянули?
— Їх вимощено цеглою, і з ними був невеликий клопіт. Ми перевірили мох між цеглинами й пересвідчилися, що там нічого не займано.
— Папери міністра ви, звичайно, теж оглянули? Так само, як і книжки у нього в бібліотеці?
— А певно. Ми розкривали кожний пакунок, кожний сувій; кожну книжку не просто розгортали, не просто раз труснули, та й годі, як то роблять декотрі поліційні агенти, а перегорнули кожну сторінку від палітурки до палітурки. І кожну оправу якнайприскіпливіше виміряли й оглядали в лупу. Неможливо, щоб щось стороннє в будь-якій палітурці залишилося непоміченим. П'ять-шість книжок було щойно від палітурника; то ми палітурки в них пильно промацали вподовж довгими голками.
— А підлогу під килимами перевірили?
— Безперечно. Ми знімали всі до одного килими, а мостини оглядали в лупу.
— А шпалери на стінах?
— Так само.
— До підвалів навідувалися?