Я бачив сяюче світло хліба.
Обличчя племінниці знов стало гладеньке, і за ним криється якась таємниця. Господиня зітхає, поглядає навколо і мовчить. Мовчить і фермер, поглинутий думками про завтрашній день. За їхнім мовчанням приховується внутрішнє багатство, схоже на багатство їхнього села — над ним теж нависла небезпека.
Якась дивна очевидність примушує мене відчути відповідальність за це багатство. Я виходжу з ферми. Повільно йду. Несу з собою цей тягар, і він для мене не так важкий як приємний — ніби я несу дитину, що спить, пригорнувшись до моїх грудей.
Я обіцяв собі, що порозмовляю зі своїм селом. Але мені нема чого сказати. Я наче той плід, тісно зв'язаний з деревом, про яке я думав кілька годин тому, коли вгамувався страх. Я просто відчуваю, що зв'язаний із своїми. Я невіддільний від них, як і вони невіддільні від мене. Коли мій фермер роздав хліб, він нічого не урвав від себе. Він поділив і обміняв. Нам дало сили те саме зерно. Фермер не біднів. Він багатів, споживаючи хліб, який став набагато корисніший, бо то вже був хліб для всіх. Коли я сьогодні по обіді вилетів заради цих людей на бойове завдання, я теж нічого не урвав від себе. Ми, льотчики групи, нічого не віддаємо їм. Ми становимо частину того, чим вони жертвують для війни. Я розумію, чому Ошеде воює без гучних слів, як той коваль, що кує для односельців. "Хто ви?" — "Я сільський коваль". Коваль працює і щасливий.
Якщо тепер я надіюсь, а вони, здається, сповнені відчаю, я все-таки не відрізняюся від них. Я просто втілюю їхню частку сподівань. Звісно ми вже переможені. Все хистке. Все валиться. Але я відчуваю спокій переможця. Мої слова суперечливі? А що мені до тих слів! Я такий же як Пеніко, Ошеде, Аліас, Гавуаль. У нас немає слів, щоб виправдати наше відчуття перемоги. Але ми відчуваємо відповідальність. Не можна відчувати водночас відповідальність і відчай.
Поразка... Перемога... Я погано розуміюся в цих формулах. Є перемоги, які запалюють натхненням, а є й такі, що принижують. Є поразки, які ведуть до загибелі, а є й такі, що збуджують до життя. Життя виявляється не в стані людей, а в діях. Єдина перемога, яка не викликає в мене сумнівів — це перемога, закладена в силі зерна. Висіяне в чорнозем зерно — це вже перемога. Але має пройти час, щоб побачити цю перемогу в стиглій пшениці.
Сьогодні вранці була тільки розбита армія і безладний натовп. Але натовп, якщо в ньому є хоч одна людина, яка у своїй свідомості об'єднала його, вже не безладний. Каміння, здається, просто скидане на будівельному майданчику — не безладна купа, якщо десь там на будівництві є людина — можливо одна-єдина — котра уявляє собі майбутній собор. Я не хвилююся, якщо під розкиданим намулом лежить зерно. Зерно вбере його соки і проросте.
Той, хто дійшов до споглядання, перетворюється на зерно. Той, хто відкриває істину, тягне кожного за рукав, щоб показати ту істину. Той, хто щось винайшов, поспішає розповісти про винахід. Не знаю, як виявляє себе людина, подібна до Ошеде. Але мені це байдуже. Він передасть свою тих віру тим, хто його оточує.
Тепер я краще розумію в чому основа перемог: той , хто хоче забепечити собі місце паламаря або сторожа в майбутньому соборі — той уже переможений. А той, хто носить в своєму серці образ майбутнього собору — той уже переможець. Перемога є плід любові. І тільки любов бачить риси майбутньої статуї. Тільки любов керує творцем. Розум має ціну лише тоді, коли він служить любові.
Скульптор несе тягар свого творіння, ще навіть не знаючи, як він ліпитиме. Від одного натиску пальцем до другого, від невдачі до невдачі, від суперечності до суперечності він піде прямо через глину до свого творіння. Розум і знання — то ще не творці. Якщо у скульптора є тільки знання і розум, його руки ще не стануть геніальними.
Ми надто довго помилялися відносно ролі розуму. Ми нехтували суть людини. Ми думали, що хитрість ницих душ може сприяти перемозі благородного діла, що спритний егоїзм може надихнути розум на жертву, що сухість серця або пустопорожня балаканина можуть створити братерство чи любов. Ми нехтували суть Буття. Зерно кедра так чи інакше перетвориться на кедр. Зерно терну перетвориться на терен. Тепер я відмовляюсь судити про людей тільки за словами, що виправдовують їхні рішення. Надто легко помиляються, оцінюючи правдивість слів, так само, як і мету вчинків. Людина йде до свого дому, і я не знаю, що її чекає там — сварка чи любов. Я спитаю себе: "Що це за людина?" Тільки тоді знатиму, чого вона прагне, і куди йде. Кожен зрештою йде туди, куди його вабить.
Паросток, нагрітий сонцем, завжди знаходить дорогу крізь кам'янисту землю. Чистий логік, якщо ніяке сонце не вабить його до себе, тоне в мішанині проблем. Я завжди згадуватиму урок, який дав мені ворог. В якому напрямку має рухатись танкова колона, щоб захопити ворожі тили? Важко відповісти. Чим повинна бути танкова колона? Вона має бути морем, що тисне на греблю.
Що треба робити? Ось це. Або щось зовсім протилежне. Або ще щось. Нема ніякого передбачення майбутнього. Ким треба бути? Ось головне питання, тому що тільки дух може оплодотворити розум. Дух вкидає в нього сім'я майбутнього творіння. Розум завершить усе інше. Що має зробити людина, щоб збудувати перший корабель? Відповідь на це питання дуже складна. Корабель народиться зрештою після тисячі суперечливих пошуків. А ким має бути ця людина? Тут я торкаюсь самих джерел творення. Творцем корабля має бути купець або солдат — його любов до далеких мандрів неодмінно запалить механіків, знайде робітників, і одного чудового ранку він спустить свій корабель на воду! Що треба зробити, щоб зник цілий ліс? О! Це надто важко... Чим для цього треба бути? Треба бути пожежею!
Завтра ми ввійдемо в ніч. Якби ж моя країна дожила до того, коли настане день! Що треба зробити, щоб урятувати її? Як тут знайти просте рішення? Необхідність суперечлива. Необхідно врятувати духовну спадщину, бо без неї загине дух народу. Необхідно врятувати народ, бо без нього загине спадщина. Логіки, не маючи слів, які усунули б цю суперечність, будуть готові пожертвувати душу або тіло. Та що мені ті логіки! Я хочу, щоб моя країна і духом і тілом дожила до того, коли настане день. Щоб діяти на користь рідного краю, я повинен кожну мить пориватися до цього всією силою своєї любові. Море завжди пробиває собі дорогу туди, куди воно поривається.