Військовий льотчик

Страница 28 из 36

Антуан де Сент-Экзюпери

Мене вразило спочатку, як він стривожився, коли Гавуаль спробував позичити у нього хронометр для вимірювання швидкості з землі.

— Ні, пане лейтенанте... мені дуже прикро, але...

— Дурнику! Мені на десять хвилин, тільки відрегулювати!

— Пане лейтенанте, на складі є хронометр.

— Є. Але він уже півтора місяця показує дві години сім хвилин!

— Пане лейтенанте... хронометр не позичають... і я не зобов'язаний позичати свій хронометр... ви не вимагайте цього.

Тільки-но посадивши свій охоплений полум'ям літак, якимось чудом урятувавшись, Ошеде може зразу ж пересісти в інший літак і вилетіти на інше, цього разу ще небезпечніше завдання — його спонукає до того військова дисципліна і повага до командирів... але він ніколи не віддасть у недбалі руки свій розкішний хронометр, за який заплатив тримісячний оклад і який щовечора заводить з материнською любов'ю. Досить побачити, які в людини манери, — одразу догадаєшся, що вона не розуміється на хронометрах.

Коли Ошеде, захистивши, нарешті, свої законні права і ще палаючи від обурення, переможцем вийшов зі штабу, притискаючи до серця сві хронометр, я ладен був розцілувати його. Мені відкрилося все багатсво любові Ошеде. Він боротиметься за свій хронометр. Його хронометр існує. І він помре за свою батьківщину. Його батьківщина існує. Існує Ошеде, нерозривно зв'язаний з ними. Наповнений своїми зв'язками зі світом.

Ось чому я люблю Ошеде, хоча й не відчуваю потреби говорити йому про це. Я втратив Гійоме, свого найкращого друга — він загинув у польоті — і я намагаюся не говорити про нього. Ми літали на тих самих лініях, які разом прокладали. У нас була єдина суть. Я відчуваю, що з ним умерла і якась частка мене самого. Гійоме завжди зі мною у моєму мовчанні. Я невіддільний від Гійоме.

Я невіддільний від Гійоме, невіддільний від Гавуаля, невіддільний від Ошеде. Я невіддільний від групи 2/33. Невіддільний від своєї батьківщини. І всі ми, вся наша група, невіддільна від рідного краю.

ХХІІІ

Я так змінився! В ці дні, майоре Аліас, мені було гірко. В ці дні, коли броньована навала стрічала скрізь тільки порожнечу, безнадійні завдання коштували нашій групі 2/33 сімнадцятьох екіпажів із двадцяти трьох. Мені здавалось, що ми, слідом за вами, погодилися грати вбитих задля наочного зображення. Ех, майоре Аліас, мені було гірко, я помилявся.

Всі ми слідом за вами хапалися за букву обов'язку, зміст якого геть потьмянів. Ви інстинктивно вимагали від нас — ні, не перемоги, це було неможливо — ви вимагали потвердження нашої суті. Ви, як і ми, знали, що здобутих нами відомостей нікому не передадуть. Але ви рятували обряди, значення яких було приховано. Ви серйозно розпитували нас — ніби наші відповіді могли десь пригодитися — про танкові колони, про баржі, вантажні автомобілі, про залізничні станції, про поїзди на станціях. Часом мені здавалося, що ви страшенно недовірливі.

— Так! Так! З місця пілота дуже добре спостерігати.

А проте ви мали слушність, майоре Аліас.

Під Аррасом, пролітаючи над отим натовпом, я відчув свою спільність з ним. Я зв'язаний тільки з тими, кому щось даю. Я розумію тільки тих, з ким тісно зв'язаний. Я існую тільки тому, що мене живить моє коріння. Я невіддільний від того натовпу. А натовп невіддільний від мене. Тепер, коли я спустився під свою хмару і лечу на висоті двісті метрів з швидкістю п'ятсот тридцять кілометрів на годину, я з'єднуюсь з ним у цих вечорових сутінках, мов той пастух, що одним поглядом перелічує і збирає докупи всю отару. І натовп уже не натовп: — це народ. Хіба я можу втратити надію?

Незважаючи на гнилизну поразки, мене сповнює велика радість, мовби я осягнув якусь таїну. Я поринув у хаос розгрому і все ж почуваю себе як переможець. Хто з моїх товаришів, повертаючи з бойового завдання, не почуває себе переможцем? Капітан Пеніко розповів мені про свій ранковий політ: "Коли мені здавалося, що якась зенітка дуже добре пристрілялась до мене, я пікірував прямо на неї і на повній швидкості, з бриючого польоту, давав по ній кулеметну чергу — вона гасила той червонуватий вогонь, як порив вітру гасить свічку. За мить я пролітав, мов ураган, над обслугою. Гармата наче вибухала. Солдати кидалися врозтіч, падали, перекидалися; було таке враження, ніби я граю в кеглі". Пеніко сміявся. Пеніко переможно сміявся. Пеніко, капітан-переможець.

Я знаю, що бойове завдання змінюєє всіх, воно змінило навіть того стрільця з екіпажу Гавуаля, який, опинившись серед ночі в соборі з вісімдесятьох прожекторів, пройшов поміж цих променів, як солдат на весілля проходить під схрещеними шаблями.

— Можете взяти курс дев'яносто чотири.

Дютертр щойно зорієнтувався по Сені. Я спустився до ста метрів. Земля мчить на нас із швидкістю п'ятсот тридцять кілометрів на годину свої прямокутники люцерни чи пшениці, трикутники лісів. Я відчуваю дивну фізичну насолоду, дивлячись, як ніс літака розсікає їх, немов плавучі крижини. Появляється Сена. Коли я пролітаю над нею під кутом, вона зникає, наче обертаючись навколо осі. І цей рух теж дає мені задоволення. Я зручно всівся. Я хазяїн на борту літака. Баки держать. Я виграю чарочку, граючи з Пеніко в покер, а тоді розіб'ю в шахи Лакордера. Он який я, коли я — переможець.

— Пане капітане.. стріляють... Ми в забороненій зоні...

Курс прокладає Дютертр. Мені тут нічим не дорікнеш.

— Дуже стріляють?

— Щодуху...

— Повернемо?

— Та ні...

Тон у нього зневажливий. Ми знаємо, що таке потоп. Вогонь наших зеніток — це тільки весняний дощик.

— Дютертр... слухайте... це ж буде по-ідіотськи, якщо нас зіб'ють свої!

— Не зіб'ють... Хай тренуються!

Дютертр в'їдливий.

Я — ні. Я щасливий. Мені приємно було б поговорити з своїми.

— Гм... Так... стріляють, як ті...

Дивись, він ще живий, наш стрілець! Я помітив, що з власної ініціативи він ще ніколи не заявляв про своє існування. Він пережив всю пригоду, не відчуваючи потреби у спілкуванні з нами. Тільки один раз, під час найсильнішого обстрілу, він сказав "Ого-го!". Але то в жодному разі не була спроба вилити свої почуття.

Але тут згадали про його фах — кулемет. А коли мова заходить про фах, то фахівців уже не стримати.