В п'ятнадцять років я дістав перший життєвий урок. Мій менший брат хворів, і вже кілька днів усі вважали, що він не виживе. Якось уранці, близько четвертої години, його доглядальниця будить мене.
— Вас кличе брат.
— Йому погано?
Вона не відповідає. Я квапливо одягаюсь і підходжу до брата.
А він каже мені звичним голосом:
— Перед смертю я хотів поговорити з тобою. Я скоро вмру.
Судорога зводить його тіло і він замовкає. І поки триває нервовий припадок, брат показує рукою: "Ні". Але я не розумію того жесту. Мені здається, що хлопець відштовхує смерть. Та ось він заспокоюється і пояснює:
— Не бійся... я не страждаю... Мені не боляче. Тільки не можу стриматися. Це саме тіло.
Його тіло — це вже чуже, не він.
Але він хоче бути серйозним, мій маленький брат, який через двадцять хвилин має загинути. У нього невідкладна потреба передати у спадщину частину себе. Він каже мені: "Я хотів би лишити заповіт..." Він червоніє, він, звісно, гордий, що діє як дорослий. Якби він почав будувати вежу, то заповів би мені добудувати її. Якби він був батьком, то заповів би мені виховати своїх синів. Якби він був військовим льотчиком, то заповів би мені бортові журнали. Але він тільки дитина. Він заповідає мені тільки паровий двигун, велосипед і рушницю.
Людина не вмирає. Вона уявляє, що боїться смерті: вона боїться несподіванки, вибуху, боїться самої себе. А смерті? Ні. Коли стрічаєш смерть, її вже немає. Брат сказав мені: "Не забудь усе це записати". Коли тіло гине, виявляється головне. Людина — це вузол зв'язків, стосунків. Тільки стосунки мають вагу для людини.
Тіло — це старий кінь, його кидають.
Хто, вмираючи, думав би про себе? Я такого ніколи не бачив...
— Капітане!
— Що?
— Небезпека!
— Стрілець...
— Гм... Я...
— Який...
Літак струсонуло і я урвав.
— Дютертр!
— ...тане!
— Зачепило?
— Ні.
— Стрілець...
— Слухаю!
— Заче...
Я ніби врізався в бронзову стіну. Чую!
— Ого-го!..
Підводжу голову вгору, поглядом міряю відстань до хмар. Дивлячись під кутом, я бачу, як темні клапті громадяться густіше й густіше. Якщо ж дивитись прямо вгору, то здається, що вони не такі густі. Через те я бачу величезну корону з темними розетками, яка виникла у нас над головами.
М'язи стегон мають дивовижну силу. Я тисну на педалі так, ніби намагаюся проламати стіну. Кидаю літак вбік. Він різко повертає ліворуч, скрипить і вібрує. Корона вибухів ковзнула праворуч. Я скинув її з своєї голови. Я обдурив зенітників — зараз вони б'ють мимо. Бачу як з правого боку громадяться вже нестрашні для мене цяточки вибухів. Та не встиг я натиснути другою ногою, щоб відлетіти в протилежний бік, як наді мною знову повисла корона. З землі вже пристрілялись. Літак, ухнувши, знову падає в провалля. Але я вдруге всією вагою свого тіла навалився на педалі. Я повів, а точніше — рвонув літак у протилежний бік (до біса ті правильні віражі!) — і корона попливла ліворуч.
Скільки це триватиме? Довго так грати не можна. Хоч як різко я натискаю педалі, там, попереду, на мене знову суне злива вогненних списів. Появляється нова корона. Черево літака здригається від ударів. І, дивлячись униз, я знову бачу шнурочки кульок, які до запаморочення повільно летять прямо на мене. Просто незбагненно, що ми цілі.
Все-таки виходить, що я неприступний. Я почуваю себе переможцем! Кожну мить я — переможець.
— Зачепило?
— Ні...
Їх не зачепило. Вони неприступні. Вони переможці. Я керю екіпажем переможців.
Тепер мені здається, що кожен вибух уже не загрожує нам, а загартовує нас. Кожного разу якусь десяту частку секунди я думаю, що мій літак розсипався на друзки. Але він усе ще слухається, і я спрямовую його вгору, немов того коня, яким управляють, туго натягуючи віжки. І тоді мені стає легше, мене охоплює таємна радість. Я не встигаю відчути страх, відчуваю тільки фізичне стискання, як буває од сильного шуму — і знову зітхаю з полегкістю. Подумайте тільки! На це не стало часу! Я відчуваю поштовх, потім ослаблення. Поштовх, ослаблення. Одного етапу бракує: нема страху. І я живу не чеканням смерті, яка може прийти кожної секунди — я живу воскресінням, що настає після кожної попередньої секунди. Я живу в якомусь потоці радості. В потоці тріумфу. І раптом відчуваю якесь чарівне задоволення. Наче мені щомиті дарували моє життя, наче моє життя з кожною секундою ставало відчутніше. Я живий. Я ще живий. Я завжди живий. Я став джерелом життя. Мене охоплює оп'яніння життям. Кажуть, оп'яніння боротьбою. Це ж і є оп'яніння життям. Ех! Чи знають ті, хто стріляє знизу в наш літак, що вони загартовують нас?
Все пробито: баки з маслом, баки з пальним. Дютертр сказав: "Кінчив! Піднімайтеся!" Я ще раз поглядом вимірюю відстань, що відділяє мене від хмар і беру вгору. Ще раз рвучко повертаю літак ліворуч, потім праворуч. Ще раз кидаю погляд на землю. Я не забуду цього пейзажу. По всій рівнині блискотять короткими спалахами вогні. Без сумніву, то скорострільні зенітки. У величезному голубуватому акваріумі піднімаються вгору кульки. Полум'я Арраса стало темно-рожеве, як залізо на ковадлі — його, це полум'я, щедро живлять підземні ресурси і людський піт, розум людей, мистецтво людей, їхні спогади й батьківська спадщина, з'єднуючись у тому кошлатому вогні, перетворюється на гар, який розносить вітер.
Я вже досяг перших клаптів хмар. Навколо нас, прориваючи знизу черево хмар, ще здіймаються позолочені стріли. Хмари вже окутують мене, і через останній просвіт у них я ще раз бачу землю. На мить переді мною знову постає вогонь Арраса, засвічений на ніч, мов лампада в глибині церкви. Той вогонь служить якійсь релігії, але дорого коштує. Завтра пальне вичерпається і вогонь проковтне все. Я ніколи не забуду те полум'я Арраса.
— Ну як, Дютетр?
— Нічого, капітане. Курс двісті сорок. Через двадцять хвилин ми вийдемо з хмар. Зорієнтуємось над Сеною.
— Стрілець, як справи?
— Гм... Так, пане капітане...нічого
— Не дуже жарко було?
— Гм... ні... так...
Він нічого не знає. Він задоволений. І я подумав про стрільця з екіпажу Гавуаля. Якось уночі, над Рейном вісімдесят військових прожекторів взяли Гавуаля в кільце. Вони створили круг нього величезний собор. І ось починається обстріл. Гавуаль чує, як стрілець тихенько розмовляє сам з собою.(Ларингофони — нескромні прилади). Стрілець викладає свої таємниці: "Ну от, старий... Ну от... Цивільному такого не побачити!.." Стрілець був задоволений.