— Ідіть геть звідси! Геть! Ви негідники!
Лейтенант і солдати відходять. І скрізь перед ним — проблеми, зв'язані з миром. Певна річ, не можна вбивати на дорозі дітей. Але ж кожному солдатові, який стріляє, доводиться стріляти в спину дитині. Кожен грузовик, який рухається вперед, або намагається це зробити, може вбити багатьох людей. Бо, рухаючись проти течії, створює непрохідний затор по всій дорозі.
— Ви збожеволіли! Пропустіть нас! Діти вмирають!
— Що поробиш, ми ж воюємо...
— Яка там війна? Де ви воюєте? За три дні ви тут пройдете шість кілометрів!
Кілька солдатів, загубившись у своєму грузовику, їдуть на збірний пункт, де їх, напевно, вже ніхто не жде. Але вони думають тільки про свій найперший обов'язок:
— Ми ж воюємо...
— Краще узяли б нас! Ви ж люди!
Репетує дитина.
— А цей...
Він уже не кричить. Немає молока, нема й крику.
— Що поробиш, ми ж воюємо...
Вони повторюють це речення з тупою, безнадійною впертістю.
— Та ви ніколи її й не побачите, ту війну! Ви тут подохнете разом з нами!
— Ми ж воюємо...
Вони вже й самі не певні того, що кажуть. Вони вже й самі не певні, що воюють. Вони ще й у вічі не бачили того ворога. Вони їдуть на грузовику до якоїсь туманної, що зникає, мов привид, мети. І бачать тільки цей мир гнилизни.
Усе потонуло в безладді, і солдати вилізли з грузовика. Їх оточили:
— Чи є у вас вода?
Вони роздають свою воду.
— А хліб?
Вони роздають свій хліб.
— Невже ви залишите її вмирати?
В розбитому автомобілі, який відтягли з дороги, лежить жінка і стогне. Її забирають у вантажну машину.
— А дитину?
Дитину теж беруть у грузовик.
— А оцю, вона ж от-от народить?
Беруть і її.
Потім ще одну, бо вона плаче.
Через годину, доклавши немалих зусиль, машину вивели з затору. Розвернули її на південь. Тепер потік біженців потягне її з собою, як вода котить випадково занесений камінь. Солдати прилучилися до миру. Бо вони не знаходили війни.
Тому що м'язів війни не видно. Тому що своїм пострілом ви влучаєте в спину дитині. Тому що, їдучи на збірний пункт, ви натрапляєте на жінок, що народжують. Тому що сподіватися передати якісь відомості або одержати наказ — така ж марна річ, як сперечатися з Сіріусом. Армії вже немає. Є тільки люди.
Вони прилучилися до миру. В силу обставин вони перетворилися на механіків, лікарів, санітарів, пастухів. Вони лагодять машини цих маленьких людей, які самі не вміють вилікувати той металевий брухт. І в своєму старанні ці солдати не знають, чи вони герої, а чи їх має судити військовий трибунал. Вони не здивуються, якщо їх нагородять орденами. Вони не здивуються, якщо їх поставлять до стіни, щоб увігнати їм по дванадцять куль у голову. Не здивуються, якщо їх демобілізують. Вони вже давно переступили межі здивування.
Усе перетворюється в якусь суцільну мішанину, де жоден наказ, жоден рух, жодна новина, жодна хвиля — ніщо ніколи не дійде далі, ніж за три кілометри. І як ото села провалюються одне по одному в загальну стічну канаву, так і військові грузовики, поглинуті мирними клопотами, один по одному прилучаються до миру. Ці жменьки людей, які без вагань пішли б на смерть — але проблема смерті перед ними вже не стоїть — беруться до першої-ліпшої роботи і лагодять оглоблі старого воза, куди три черниці насадовили дюжину дітей і, рятуючи їх од смерті, самі вирушили з ними в бозна-яке паломництво, бозна до якого казкового пристанища.
Як ото Аліас, котрий ховав в кишеню свій револьвер, я не засуджуватиму солдатів, що зрікаються війни. Що могло б їх надихнути? Звідки взялася б хвиля, щоб сколихнути їх? Де та мета, яка могла б їх об'єднати? Вони нічого не знають про решту світу крім тих завжди неймовірних чуток, що зародилися десь на дорозі, за три-чотири кілометри від них, як безглузді припущення і, повільно припущення і, повільно просочившись крізь них, набули вже характеру ствердження: "Сполечуні Штати вступили у війну. Папа римський покінчив життя самогубством. Радянські літаки підпалили Берлін. Три дні тому підписано перемир'я. Гітлер висадився в Англії".
Немає пастуха для жінок та дітей, але нема його і для солдатів. Генерал розпоряджається своїм ад'ютантом. Міністр — своїм секретарем. І своїм красномовством він, чого доброго, може цілком змінити його. Аліас розпоряджається екіпажами літаків. І він може викликати у них готовність пожертвувати життям. Сержант з військового грузовика розпоряджається дюжиною підлеглих йому солдатів. Але він не може об'єднатися з будь-ким іншим. Коли б якийсь геніальний начальник чудом спромігся охопити все одним поглядом і придумав план, здатний нас урятувати, то для здійснення свого плану він мав би тільки двадцять метрів провода від дзвоника. А маневреною силою для перемоги у нього був би секретар, якщо він ще сидів би на другому кінці провода.
І коли по дорогах бредуть солдати розбитих частин, воїни, що лишилися на війні без роботи, у них не помітно того відчаю, який, здавалося б, мав бути у переможених патріотів. Вони ще несміливо прагнуть миру, це правда. Але мир в їхньому уявленні — це тільки кінець цього небаченого хаосу і можливість знову стати самими собою, повернути свою, хай навіть і найскромнішу, особистість. Колишній швець і в сні забиває цвяшки. І забиваючи ті цвяшки, він кує всесвіт.
І якщо вони йдуть куди очі дивляться, то це від того загального безладдя, яке їх роз'єднує, а не від страху перед смертю. Вони вже нічого не бояться: вони спустошені.
XVII
Є непорушний закон: переможених не ставлять на місце переможців. Коли говорять про армію, що спочатку відступає, а згодом дає відсіч, то це тільки спрощений виклад, бо війська, які відступали, і ті, які борються тепер, не одні і ті ж. Армія, що відступала, не була вже армією. Не тому, що солдати нездатні були перемогти, а тому, що відступ знищує всі — і матеріальні і духовні — зв'язки, які з'єднували людей між собою. Ту масу солдатів, що просочилися в тили, замінюють новими резервами, які мають характер єдиного організму. Саме вони й затримують суперника. А втікачів збирають докупи, щоб сформувати нову армію. Якщо вже немає резервів, щоб кинути в бій, то перший же відступ стає невиправним.