— Я ж вам казав! Як тільки вийдемо на шосе, будемо їсти каміння.
Вони сперечаються. Згоджуються. Вони залишаються. Кілька чоловік ідуть умовляти інших. Але ось вони повертаються засмучені.
— Нічого не виходить. Треба й нам їхати.
— Чому?
— Пекар поїхав. Хто ж пектиме хліб?
Село вже розвалюється. Десь появилась тріщина. І через неї витече все. Безнадійна справа.
Дютетр має власну думку:
— Трагедія в тому, що людям втовкмачили, ніби війна — явище ненормальне. Колись усі лишалися дома. Війна і життя перемішувались...
Знову з'явилася господиня кав'ярні. Тягне якийсь мішок.
— Через сорок п'ять хвилин ми вилітаємо... Дасте нас по чашечці кави?
— О! Бідолашні хлопчики...
Вона витирає очі. Ні, вона плаче не за нами. І не за собою. Вона плаче від того, що вже не має сили. Вона відчуває, що її поглинув безлад цього каравану, який уже розпадається і з кожним кілометром дороги розпадатиметься більше і більше.
А згодом, десь серед поля, ворожі винищувачі, літаючи низько над землею, час від часу плюватимуть на цей караван короткими кулеметними чергами. Але найдивовижніше те, що вони не дуже й стараються. Підпалять кілька машин. Уб'ють кілька чоловік. Це свого роду шик, ніби попередження. Собака часом кусає овечок за ноги, щоб підігнати отару. А тут хочуть посіяти безладдя. Але навіщо ці локальні, випадкові напади, від яких так мало користі? Ворог не дуже намагається розвалити караван. Щоправда, тому нема чого й старатися. Машина розвалюється сама. Її створено для мирних, урівноважених людей, які мають досить часу. Машина, якщо немає кому її лагодити, фарбувати, регулювати, страшенно швидко старіє. Сьогодні ввечері ці машини матимуть такий вигляд, наче їм тисяча років.
Мені здається, що я бачу агонію машини.
А он той поганяє свого коня, а сам величний, мов король. Сяючи, він сидить на передку, як на троні. А втім, він певно хильнув чарчину.
— Ви, бачу, дуже задоволені!
— Це кінець світу!
Я відчуваю глухий біль, коли думаю, що всі ці трудівники, всі ці маленькі люди з такими скромними обов'язками, з такими різними і такими цінними якостями, — що вони уже сьогодні ввечері будуть тільки паразитами.
Вони розлізуться по полях і почнуть обжирати їх.
— Хто вас годуватиме?
— А хто його знає?
Як забезпечити продовольством мільйони біженців, загублених на дорогах, по яких рухаються зі швидкістю від п'яти до двадцяти кілометрів на день? Якби продовольство й було, його не змогли б підвозити!
Ця суміш людей і залізного брухту нагадала мені Лівійську пустелю. Ми — Прево і я — жили там на безлюдній місцині, вкритій темним камінням, яке на сонці так виблискувало, що здавалось, що місцина та окута залізною бронею...
І я з деяким відчаєм розглядаю це видовисько: чи довго житиме зграя сарани, яка спустилася на асфальт?
— А щоб напитися, ви ждатимете дощу?
— Хто ж його знає...
Десять днів через їхнє село безперервно йшли біженці з півночі. Десять днів вони дивились на це велике переселення. Тепер настала їхня черга. Вони стають на своє місце в процесії. Уже зневірені.
— Я волів би краще вмерти дома.
— Всі воліли б краще вмерти дома. І це правда. Все село розвалюється, мов карткова хатка, а ніхто ж не хотів виїжджати.
Якби Франція й мала резерви, підвести їх не пощастило б — усі дороги були геть забиті. В крайньому разі, незважаючи на поламані автомобілі, на машини, що зіткнулися одна з одною, незважаючи на непрохідні пробки на роздоріжжях, ще можна було б якось плисти з цим потоком, але як рухатися проти нього?
— Ніяких резервів немає, — каже мені Дютертр, — чого хвилюватися...
Є чутка, що з учорашнього дня уряд заборонив евакуацію сіл. Але накази передаються бозна-як, бо по дорогах не проїхати. Що ж до телефонних ліній, то вони перевантажені, перерізані або просто ненадійні. І потім, ідеться не тільки про те, щоб дати наказ. Йдеться про те, щоб винайти нову мораль. Уже тисячу років людям твердять, що війна не повинна торкатись жінок і дітей. Війна — це діло чоловіків. Мери добре знають цей закон, і їхні помічники знають, і шкільні вчителі. Раптом вони дістають наказ, який забороняє евакуацію, тобто примушує жінок і дітей лишатися під бомбами. І цим людям потрібен цілий місяць, щоб пристосувати свою свідомість до нових умов. Не можна змінити одразу всю систему мислення. А ворог наступає. Тоді мери, їхні помічники, вчителі женуть своїх підлеглих на велику дорогу. Що ж робити? Де правда? І йдуть собі ті вівці без пастухів.
— Чи немає тут лікаря?
— Ви не тутешні?
— Ні, ми йдемо з півночі.
— Нащо вам лікар?
— Жінка от-от народить, прямо на возі...
Серед домашнього начиння, серед усякого залізяччя, мов у колючому чагарнику.
— Хіба ви не могли цього передбачити?
— Ми вже чотири дні в дорозі.
А дорога — це могутній потік. Де зупинитися? Потік змітає на своїй путі села, які лопаються одне по одному і в свою чергу вливаються в загальний стічний жолоб.
— Ні, лікаря тут немає. Лікар нашої авіагрупи звідси за двадцять кілометрів.
— А-а! Ну що ж...
Чоловік витирає з обличчя піт. Усе розвалюється. Його жінка народжує серед вулиці, поміж домашнього начиння. У цьому нема ні краплі жорстокості. Це передусім страшенно не по-людськи. Ніхто не ремствує — ремство вже не має ніякого значення. Його дружина от-от помре — він не ремствує. Нічого не вдієш. Це якийсь поганий сон.
— Якби можна було де-небудь зупинитися...
Знайти де-небудь справжнє село, справжній заїзд, справжню лікарню... Але лікарні теж евакуюють, бозна для чого! Таке правило гри. Придумувати нові правила нема часу. Знайти б де-небудь справжню смерть! Але справжньої смерті більше немає. Є людські тіла, що розвалюються, як автомашини.
І я в усьому відчуваю невідкладність, яка втратила своє значення, яка вже перестала бути невідкладністю. Люди тікають зі швидкістю п'ять кілометрів на день, тікають од танків, що проходять навпростець полями понад сто кілометрів на день і від літаків, що пролітають шістсот кілометрів за годину. Так тече густий сироп, коли перекинеш пляшку. Дружина цього чоловіка народжує, але часу в нього скільки завгодно. Це невідкладно. А разом з тим уже немає ніякої невідкладності. Це повисло в нестійкій рівновазі поміж невідкладністю і вічністю.