З десяти тисяч метрів я бачу територію цілої провінції, але мені так тісно, що я майже задихаюсь. У мене тут менше простору, ніж було його в тому чорному зернятку.
Я втратив почуття простору. Я сліпий щодо простору. Але я прагну його. І мені здається, що я торкаюсь тут спільної міри всіх людських поривань.
Коли якийсь випадок пробуджує в людині любов, то все в ній кориться цій любові, і любов дає почуття простору. Коли я жив у Сахарі, араби часом приходили вночі до нашого багаття, щоб попередити нас про небезпеку, і тоді пустеля оживала і набувала сенсу. Ці вісники створили простір пустелі. Те саме буває і з музикою, якщо вона прекрасна. І з простим запахом старої шафи, якщо вона пробуджує і оживляє спогади. Пафос — це і є відчуття простору.
Але я розумію й інше: все, що стосується людини, не можна ні підрахувати ні виміряти. Справжній простір не сприймається зором, його пізнає тільки розум. Простір — як мова, бо мова зв'язує між собою все.
Тепер мені здається, я краще розумію, що таке цивілізація. Це спадщина віруванб, звичаїв і знань, повільно зібраних протягом століть; іноді їх важко виправдати логікою речей, але вони виправдовують самі себе, бо, мов ті дороги, якщо вони кудись ведуть, ця спадщина відкриває людині її внутрішній простір.
Погані книги твердили нам про потребу втечі. Звісно, вирушаючи в подорож, люди шукають простору. Але духовний простір не можна знайти. Його створюють. А втеча ніколи ні до чого не призводила.
Коли людина, щоб відчути себе людиною, має потребу брати участь у змаганнях з бігу, співати в хорі чи воювати, то це вже пута, якими вона старається зв'язати себе з іншими, з усім світом. Але які ж то жалюгідні зв'язки! Якщо суспільна культура добре розвинена, вона сповнює людину навіть тоді, коли ця людина сидить на одному місці.
У якомусть тихому містечку крізь туман дощового дня я помічаю немічну каліку — самотня, вона задумливо сидить біля вікна. Хто вона? Що з неї зробили? Про духовну культуру цього містечка я судитиму про насиченості його нинішнього життя. Чого варті ми, якщо стаємо нерухомі?
У віруючого домініканця, який молиться богу, внутрішнє життя насичене вдосталь. Ця людина тільки тоді й відчуває себе справжньою людиною, коли, нерухомо розпластавшись, молиться. У Пастера, коли він затамувавши подих, схиляється над своїм мікроскопом, внутрішнє життя насичене вдосталь. Пастер тільки тоді відчуває себе повноцінною людиною, коли спостерігає. Тоді він іде вперед. Тоді він поспішає. Він іде гігантськими кроками, хоча й не рухається, і йому відкривається безмежний простір. Сезанн, мовчазний і нерухомий перед своїм етюдом, теж живе неоціненним внутрішнім життям. Людиною в повному розумінні слова він почуває себе тільки тоді, коли мовчки вдивляється і оцінює. Тоді його полотно стає для нього ширше, ніж море.
Простір, дарований домом мого дитинства, простір, даний мені кімнатою в Орконте, простір, дарований Пастеру всім тим, що він бачив через мікроскоп, простір, що відкривається поемою — все це крихкі і прекрасні блага, якими наділяє тільки духовна культура, бо простір існує для розуму, а не для очей, і немає простору, який можна було б збагнути без мови.
Але як воскресити значення моєї мови в час, коли все на світі перемішалося? Коли дерева парків — це і ковчег для багатьох поколінь родини, і водночас проста перешкода, яка заважає артилеристові. Коли прес бомбардувальників важко тисне на міста і примушує народ текти, як тече чорний сік, по дорогах. Коли Франція — в мерзенному безладді, мов той розкиданий мурашник. Коли бореться не з явним супротивником, а з обмерзлими педалями, рукоятками, які заклинило, з гвинтами, які не держать...
— Можете спускатися!
Я можу спускатися. Спущусь. Полечу до Арраса на невеликій висоті. А за мною полетить і тисячолітня цивілізація, яка має мені допомогти. Але вона зовсім не допомагає мені. Бо, звісно, зараз не час для винагород.
При швидкості вісімсот кілометрів на годину і трьох тисячах п'ятистах тридцяти обертах на хвилину я зменшую висоту.
Розвернувшись, відходжу від надміру червоного полярного сонця. Попереду, внизу, на п'ять-шість кілометрів, помічаю прямолінійне громаддя хмар. Їхня тінь вкрила чималу частину Франції. Аррас теж. Уявляю собі: під цим громаддям все в темряві. Там — черево здоровенного казана, у якому повільно клекоче війна. Забиті дороги, пожежі, покинуте військове майно, зруйновані села, хаос... величезний хаос. Люди безглуздо метушаться під хмарами, немов ті стоноги під своїм каменем.
Цей спуск схожий на загибель. Доведеться нам хляпатись по грязюці. Ми вертаємось до якогось занепалого варварства. Там, унизу, все розкладається! Ми схожі на багатих мандрівників, які, проживши довгі роки у країнах коралів і пальм, повертаються геть розорені, до рідної буденності, де на них чекає скупа сім'я з брудним домашнім начинням, гіркота родинних чвар, судові виконавці, постійні турботи про гроші, марні надії, ганебні виселення з житла, зухвальство домовласників, злидні і смердюча смерть у лікарні. Тут принаймні смерть чиста! Крижана і вогняна смерть. Сонце, небо, лід і вогонь. Але там, унизу, тебе повільно засмоктує сіра глина.
XV
— Курс на південь, капітане. Висоту збавимо над французькою зоною!
Дивлячись на ті чорні дороги — мені було вже добре видно їх, — я розумію, що таке мир. Це коли все добре впорядковано. Селяни увечері повертаються додому. В комори зсипають зерно. І складають у шафи білизну. В мирний час кожен знає, де знайти якусь річ. І де зустрітися з товаришем. Знають також, де сьогодні спатимуть. Так! Мир гине, коли рветься канва, коли тобі більше немає місця в світі, коли не знаєш, де шукати того, кого любиш, коли чоловік, вийшовши в море, не вернувся.
Мир — це коли речі мають своє місце, своє значення, і його добре видно крізь зовнішню оболонку. Коли ці речі є частиною чогось більшого ніж вони самі, як розрізнені солі землі, з'єднані в дереві.
Але тепер війна.
Отож я лечу над чорними дорогами, по яких нескінченним потоком тече лава. Кажуть, що евакуюють населення. Та це вже неправда. Люди евакуюються хто як може. В цьому великому переселенні є якесь заразне божевілля. Бо куди справді йдуть оті скитальці? Вони прямують на південь, ніби там на них чекають житло і їжа, і сердечна гостина. Але на півдні є тільки забиті людьми міста, де сплять в сараях і де от-от не стане харчів. Так навіть найщедріші люди помалу стають лихими — через безглуздя цього нашестя, яке поволі, мов потік грязюки, засмоктує і їх самих. Одна-єдина провінція не може прихистити і прогодувати всю Францію.