Війна і мир

Страница 445 из 466

Лев Толстой

— Приїхав? — швидким шепотом спитала Наташа, боячись поворухнутися, щоб не збудити вже сонну дитину.

— Приїхали, матінко,— прошепотіла няня.

Кров ударила в обличчя Наташі, і ноги мимоволі зробили рух; аїле схопитися й бігти не можна було. Дитина знову розплющила оченята, глянула. "Ти тут",— наче сказав хлопчик і знову ліниво зацмокав губами.

Обережно відібравши грудь, Наташа поколисала його, дала няні й пішла швидкими кроками в двері. Але біля дверей вона зупинилася, мовби відчувши докір совісті за те, що, зрадівши, занадто скоро покинула дитину, і оглянулась. Няня, піднявши лікті, переносила дитину за бильця ліжечка.

— Та вже йдіть, ідіть, матінко, будьте спокійні, ідіть,— усміхаючись, прошептала няня з фамільярністю, що встановлюється між нянею і пані.

І Наташа легкими кроками побігла до передпокою.

Денисов з люлькою, вийшовши до зали з кабінету, тут вперше впізнав Наташу. Яскраве, блискуче, радісне сяйво лилось потоками з її оновленого обличчя.

— Приїхав! — промовила вона до нього на бігу, і Дениеов

відчув, що він був захоплений з того, що приїхав П'єр, якого він дуже мало любив. Вбігши до передпокою, Наташа побачила високу постать у шубі, яка розмотувала шарфа.

"Він! він! Правда! Ось він! — промовила вона сама з собою і, налетівши на нього, обійняла, притисла до себе, головою до грудей, і потім, відхиливши, глянула на вкрите памороззю, рум'яне і щасливе П'єрове обличчя.— Так, це він; щасливий, радий..."

І раптом вона згадала всі ті муки чекання, яких вона зазнала за останні два тижні: осяйна радість на її обличчі зникла; вона нахмурилась, і потік докорів та уїдливих слів пролився на П'єра.

— Авжеж, тобі добре, ти дуже радий, ти веселився... А як мені? Хоч би ти дітей пожалів. Я годую, в мене молоко зіпсувалося... Петя був при смерті. А тобі дуже весело. Авжеж, тобі весело...

П'єр знав, що він не винен, бо йому не можна було приїхати раніш; знав, що цей вибух з її боку непристойний, і знав, що через дві хвилини це минеться; він знав, головне, що йому самому було весело й радісно. Він би хотів усміхнутись, але не посмів і подумати про це. Він зробив жалюгідне, злякане обличчя і зігнувся.

— Я не міг, їй-богу! А як Петя?

— Тепер нічого, ходімо. Як тобі не совісно! Якби ти міг бачити, яка я без тебе, як я мучилась...

— Ти здорова?

— Ходімо, ходімо,— казала вона, не випускаючи його руки. І вони пішли в свої кімнати.

Коли Микола і його дружина прийшли відшукувати П'єра, він був у дитячій і тримав на своїй величезній правій долоні грудного сина, який прокинувся, і гуцав його. На широкому обличчі його з розтуленим беззубим ротом застигла весела усмішка. Буря вже давно вилилася, і яскраве радісне сонце сяяло на обличчі в Наташі, яка зворушено дивилася на чоловіка й на сина.

— І добре все переговорили з князем Федором? — питала Наташа.

— Так, дуже добре.

— Бачиш, тримає (голову, мала на думці Наташа). Ну, як він мене налякав!

— А княжну бачив? Правда, що вона закохана в цього?..

— Правда, можеш собі уявити...

У цей час увійшов Микола з графинею Марією. П'єр, не спускаючи з рук сина, нагнувшись, поцілувався з ними і відповідав на розпити. Та, очевидно, незважаючи на багато чого цікавого, що треба було переговорити, хлопчик у козпачку, з хиткою голівкою, заполонював усю П'єрову увагу.

— Який милий! — сказала графиня Марія, дивлячись на хлопчика і граючись з ним.— От цього я не розумію, Nicolas,— звернулась вона до чоловіка,— як ти не розумієш чарівності цих чудових створіннячок.

— Не розумію, не можу,— сказав Микола, холодним поглядом дивлячись на дитину.— Шматок м'яса. Ходімо, П'єр.

— І головне ж, він такий ніжний батько,— сказала графиня Марія, виправдуючи свого чоловіка,— та тільки коли вже рік або отак...

— Ну, П'єр прекрасно їх няньчить,— сказала Наташа,— він каже, що в нього рука якраз зроблена по задку дитини. Подивіться.

— Ну, тільки не для цього,— раптом сміючись сказав П'єр, перехоплюючи дитину і передаючи її няньці.

XII

Як у кожній справжній родині, в лисогорському домі жило разом кілька цілком різних світів, які, кожен зберігаючи свою особливість і поступаючись один перед одним, зливалися в одно гармонійне ціле. Кожна подія, що траплялася в домі, була однаково важлива, однаково радісна або сумна для всіх цих світів; але кожен світ мав цілком особисті, незалежні від інших, причини радіти чи сумувати з будь-якої події.

, Так П'єрів приїзд був радісною, важливою подією, і тдким він відбився на всіх.

Слуги — найвірніші судді панів, бо вони судять не за розмовами і виявленням почуттів, а за діями і побутом,— були раді з приїзду П'єра, тому що при ньому, вони знали, граф перестане ходити щодня по господарству і буде веселіший і добріший, і ще тому, що всім будуть багаті подарунки на свято.

Діти та гувернантки раділи з приїзду Безухова тому, що ніхто так не втягав їх у загальне життя, як П'єр. Лише він умів на клавікордах грати той екосез (єдина його п'єса), під який можна танцювати, як він казав, всілякі танці, і він привіз, певне, всім подарунки.

Миколенька, який був тепер п'ятнадцятилітнім худим, з кучерявим русявим волоссям і чудовими очима, хворобливим, розумним хлопчиком, радів тому, що дядьо П'єр, як він називав його, був об'єктом його захоплення і гарячої любові. Ніхто не прищеплював Миколеньці особливої любові до П'єра, і він тільки зрідка бачив його. Вихователька його, графиня Марія, всіх сил докладала, щоб змусити Миколеньку любити її чоловіка так само, як вона його любила, і Миколенька любив дядя; але любив з ледве помітним відтінком презирства. А П'єра він обожував. Він не хотів бути ні гусаром, ні георгіївським кавалером, як дядьо Микола, він хотів бути ученим, розумним і добрим, як П'єр. У присутності П'єра на його обличчі було завжди радісне сяйво і він червонів і задихався, коли П'єр звертався до нього. Він не пропускав жодного слова з того, що говорив П'єр, і потім з Десалем і сам з собою згадував і обмірковував значення кожного П'єрового слова. Минуле життя П'єрове, його нещастя до 12-го року (про які він склав собі з того, що чув, туманне поетичне уявлення), його пригоди в Москві, полон, Платон Каратаєв (про якого він чув від П'єра), його любов до Наташі (яку теж особливою любов'ю любив хлопчик) і, головне; його дружба з батьком, якого не пам'ятав Миколенька,— все це робило з П'єра для нього героя і святиню.