Серед усіх поглядів та голосів у цьому величезному, неспокійному, блискучому й гордому світі князь Андрій бачив ось такі, більш різкі, підрозділи напрямів і партій.
Перша партія була: Пфуль та його послідовники, теоретики війни, які вірили в те, що є наука війни і що в цій науці є свої незмінні закони, закони облічного руху, обходу і т. ін. Пфуль і послідовники його вимагали відступу вглиб країни, за точними законами, приписаними вигаданою теорією війни, і в усякому відхиленні від цієї теорії вбачали тільки варварство, неосвіченість або зловмисність. До цієї партії належали німецькі принци, Вольцоген, Вінцінгероде та інші, переважно німці.
Друга партія була протилежна першій. Як і завжди буває, при одній крайності були представники другої крайності. Люди цієї партії були ті, які з Вільни вимагали наступу в Польщу і незалежності від усяких заздалегідь складених планів. Крім того, що представники цієї партії були представниками сміливих дій, вони разом з тим були й представниками національності, внаслідок чого ставали ще однобічнішими в суперечці. Це були росіяни: Багратіон, Єрмолов, який починав підніматись, та інші. В цей час був поширений відомий жарт Єрмолова, що нібито просив государя про одну ласку — надати йому звання німця. Люди цієї партії казали, згадуючи Суворова, що треба не думати, не наколювати голками карту, а битися, бити ворога, не впускати його в Росію і не давати війську втрачати бадьорість.
До третьої партії, до якої найбільше довіри мав государ, належали придворні лаштувальники угод між обома напрямами. Люди цієї партії, здебільшого не військові, до якої належав і Аракчеєв, думали й говорили, що говорять звичайно люди, які не мають переконань, але бажають здаватися людьми з переконаннями. Вони казали, що, без сумніву, 'війна, особливо з таким генієм, як Бонапарте (його знову називали Бонапарте), вимагає найглибокодумніших міркувань, глибокого знання науки, і в цій справі Пфуль геніальний; але разом з тим не можна не визнати того, що теоретики часто однобічні, і тому не треба цілком звірятися на них, треба прислухатись і до того, що кажуть супротивники Пфуля, і до того, що кажуть люди практичні, досвід* чені у воєнній справі, і з усього взяти середнє. Люди цієї партії наполягали на тому, щоб, втримавши Дрісський табір за планом Пфуля, змінити рух інших армій. Хоча цим способом дій не досягалась ні та, ні ця мета, але людям цієї партії здавалося, що так краще.
Четвертим напрямом був напрям, найзначнішим представником якого був великий князь, наслідник цесаревич, що не міг забути свого аустерліцького розчарування, де він, як на огляд, виїхав перед гвардію в касці й колеті, сподіваючись браво розчавити французів, і, потрапивши несподівано в першу лінію, насилу втік у загальному сум'ятті. В міркуваннях людей цієї партії були і гарні й погані сторони щирості. Вони боялись Наполеона, вбачали в ньому силу, в собі слабкість і прямо висловлювали це. Вони казали: "Нічого, крім горя, сорому й загибелі, з усього цього не вийде! Он ми залишили Вільну, залишили Вітебськ, залишимо й Дріссу. Одно, що нам зостається розумного зробити, це укласти мир і якнайскоріше, поки не вигнали нас із Петербурга!"
Погляд цей, дуже поширений у вищих сферах армії, знаходив собі підтримку і в Петербурзі, і в канцлері Румянцеві, який з інших державних причин також стояв за мир.
П'яті були прихильники Барклая де-Толлі, не стільки як людини, скільки як військового міністра і головнокомандуючого. Вони казали: "Який він не є (завжди так починали), але він чесна, тямуща людина, і кращого за нього нема. Дайте йому справжню владу, бо війна не може йти успішно без єдності начальствування, і він покаже те, що він може зробити, як він показав себе в Фінляндії. Коли армія наша впоряджена й міцна, і відступила до Дрісси, не зазнавши ніяких поразок, то ми завдячуємо цим лише Барклаю. Якщо тепер замінять Барклая Бенігсеном, то все загине, бо Бенігсен уже показав свою неспроможність у 1807 році",— казали люди цієї партії.
Шості, бенігсеністи, казали, навпаки, що все-таки не було нікого більш тямущого й досвідченішого за Бенігсена, і хоч як крутись, усе-таки прийдеш до нього. І люди цієї партії доводили, що весь наш відступ до Дрісси був щонайганебнішою поразкою та безперервним рядом помилок. "Чим більше нароблять помилок,— казали вони,— тим краще: принаймні скоріше зрозуміють, що так не може тривати. А потрібен не який-небудь Барклай, а така людина, як Бенігсен, який показав уже себе в 1807 році, якому віддав належне сам Наполеон, і така людина, за якою б охоче визнавали владу, а таким є лише Бенігсен".
Сьомі — були особи, які завжди є при государях, особливо при молодих, і яких особливо багато було при імператорові Олександрі,— генерали і флігель-ад'ютанти, які пристрасно були віддані государеві не як імператору, а гаряче любили його як людину, щиро й безкорисливо, як гаряче любив його Ростов у 1805 році, і вбачали в ньому не тільки всі чесноти, але й усі якості людські. Ці особи, хоч і захоплювались скромністю государя, який відмовлявся від командування військами, але осуджували цю надмірну скромність і бажали лише одного й наполягали на тому, шоб гаряче любимий государ, кинувши надмірну недовіру до себе, заявив відкрито, що він стає на чолі війська, щоб склав при собі штаб-квартиру головнокомандуючого і, радячись, де треба, з досвідченими теоретиками та практиками, сам вів свої війська, яких одно це довело б до найвищого стану піднесення.
Восьма, найбільша група людей, яка своєю величезною кількістю відносилась до інших, як 99 до 1-го, складалася з людей, що не бажали ні миру, ні війни, ні наступальних рухів, ні оборонного табору ні при Дріссі, ні де б там не було, ні Барклая, ні государя, ні Пфуля, ні Бенігсена, а бажали лише одного і найістотнішого: найбільших для себе вигід та втіхи. В тій каламутній воді перехресних і переплутаних інтриг, які кишіли при головній государевій квартирі, вельми багато в чому можна було зробити успіх, що неможливо було б в інший час. Один, не бажаючи тільки втратити свого вигідного становища, нині погоджувався з Пфулем, завтра з супротивником його, післязавтра твердив, що не має ніякої думки про певну річ, тільки для того, щоб уникнути відповідальності й догодити государеві. Другий, бажаючи набути вигоди, привертав до себе государеву увагу, голосно вигукуючи те саме, на що натякнув государ напередодні, сперечався і кричав у раді, б'ючи себе в груди і викликаючи тих, що не погоджувались, на дуель і тим показуючи, що він ладен бути жертвою загальної користі. Третій просто випрошував собі, між двома радами і у відсутності ворогів, одноразову допомогу за свою вірну службу, знаючи, що тепер ніколи буде відмовити йому. Четвертий ненароком все потрапляв на очі государеві, обтяжений роботою. П'ятий, для того, щоб досягти давно бажаної мети — обіду в государя, запекло доводив правоту чи неправоту нової виниклої думки і для цього наводив більш чи менш сильні і справедливі докази.