— Ми тут у Москві більше цікавимось обідами та плітками, ніж політикою,— сказав він своїм спокійним, глузливим тоном.— Я нічого про це не знаю і не думаю. Москва найбільше заклопотана плітками,— казав він далі.— Тепер говорять про вас і про графа.
П'єр усміхнувся своєю доброю усмішкою, наче боячись за свого співрозмовника, щоб часом він не сказав чого-небудь такого, в чому потім каявся б. Але Борис говорив чітко, ясно і сухо, дивлячись П'єру просто в очі.
— Москві більш нічого робити, як плітки плести,— провадив він.— Усі заклопотані тільки тим, кому залишить граф своє багатство, хоч, можливо, він переживе всіх нас, чого я від душі бажаю...
— Так, усе це дуже тяжко,— підхопив П'єр,— дуже тяжко.—
1 мадам Жако.
П'єр усе боявся, що цей офіцер ненароком зайде у незручну для самого себе розмову.
— А вам повинно здаватися,— казав Борис, трохи червоніючи, але не змінюючи голосу й пози,— вам повинно здаватися, що всі заклопотані лише тим, щоб одержати що-небудь від багача.
"Так і є" — подумав П'єр.
— А я саме хочу сказати вам, щоб уникнути непорозумінь, що ви дуже помилитесь, якщо залічите мене й мою матір до числа цих людей. Ми дуже бідні, але, я принаймні за себе кажу: саме тому, що батько ваш багатий, я не вважаю себе його родичем, і ні я, ні мати ніколи нічого не будемо просити і не приймемо від нього.
П'єр довго не міг зрозуміти, а коли зрозумів, зірвався з дивана, схопив Бориса за руку знизу з властивою йому швидкістю й незграбністю і, ^ашарівшись значно дужче, ніж Борис, почав говорити із змішаним почуттям сорому й досади:
— Оце чудно! Я хіба... та й хто ж міг думати... Я добре знаю...
Але Борис знову перебив його:
— Я радий, що висловив усе. Може, вам неприємно, ви мені пробачте,— сказав він, заспокоюючи П'ера, замість того, щоб П'єр заспокоював його,— але я сподіваюся, що не образив вас. Я маю правило говорити все прямо... Як же мені переказати? Ви приїдете обідати до Ростових?
І Борис, видимо скинувши з себе важкий обов'язок, сам вийшовши з незручного становища й поставивши в нього іншого, зробився знову дуже приємним.
— Ні, слухайте,— сказав П'єр, заспокоюючись.— Ви дивна людина. Те, що ви щойно сказали, дуже добре, дуже добре. Певна річ, ви мене не знаєте. Ми так давно не бачилися... дітьми ще... Ви можете вбачати в мені... Я вас розумію, дуже розумію. Я б цього не зробив, у мене невистачило б духу, але це чудово. Я дуже радий, що познайомився з вами. Чудно,— додав він, помовчавши і усміхаючись,— що ви в мені вбачали! — Він засміявся.— Ну, та що ж? Ми познайомимося з вами краще. Будь ласка.— Він потиснув руку Борисові.— А знаєте ви, я ні разу не був у графа. Він мене не кликав... Мені його жаль, як людину... Та що ж робити?
— І ви гадаєте, що Наполеон встигне переправити армію?— спитав Борис, усміхаючись.
П'єр зрозумів, що Борис хотів змінити розмову, і, погоджуючись із ним, почав викладати вигоди й невигоди Булонської справи.
Лакей прийшов викликати Бориса до княгині. Княгиня збиралася їхати. П'єр обіцяв приїхати на обід, щоб ближче зійтися з Борисом, міцно стискав його руку, привітно дивлячись йому в очі крізь окуляри... Після того, як він пішов, П'єр довго ще ходив по кімнаті, уже не простромлюючи невидимого ворога шпагою, а усміхаючись на згадку про цього милого, розумного і твердого молодика.
Як це буває в першій молодості, особливо на самоті, він відчув безпричинну ніжність до цього хлопця і поставив собі неодмінно подружитися з ним.
Князь Василь проводив княгиню. Княгиня тримала хусточку біля очей, і її обличчя було в сльозах.
— Це жахі жах! — казала вона,— але хоч би як мені було це важко, я виконаю свій обов'язок. Я приїду ночувати. Його не можна так покинути. Кожна хвилина дорога. Я не розумію, чого баряться княжни. Може, бог допоможе мені знайти спосіб приготувати його... Adieu, mon prince, que le bon dieu vous soutienne... K
— Adieu, ma bonne2,— відповів князь Василь, одвертаючись від неї.
— Ах, він у Жахливому стані,— сказала мати синові, коли вони знову сідали в карету.— Він майже нікого не впізнає.
— Я не розумію, матусю, які його взаємини з П'єром? — спитав син.
— Усе скаже духівниця, мій друже; від неї й наша доля залежить...
— Але чому ви думаєте, що він залишить що-небудь нам?
— Ах, друже мій! Він такий багатий, а ми такі біднії
— Ну, це ще не достатня причина, матусю.
— Ах, боже мій! боже мій! який він слабий! — вигукувала мати.
XIV
Коли Анна Михайлівна поїхала з сином до графа Кирила Володимировича Безухова, графиня Ростова довго сиділа сама, прикладаючи хусточку до очей. Нарешті, вона подзвонила.
— Що це ви, дорога моя,— сказала вона сердито до дівчини, яка примусила чекати себе кілька хвилин.— Не хочете служити, чи що? То я вам знайду місце.
Графиня була розстроєна горем і принизливою бідністю своєї подруги, і тому була в поганому настрої, а це завжди виявлялося в неї найменуванням покоївки "дорога моя" і "ви".
— Пробачте,— сказала покоївка.
— Попросіть до мене графа.
Граф, перевалюючись, підійшов до дружини з трохи винуватим виглядом, як і завжди.
— Ну, графинечко! Яке sauté au madère3 з рябчиків буде,
1 — Прощавайте, князю, хай підтримає вас бог...
2 — Прощавайте, дорога моя,
3 соте з мадерою
ma chère. Я 'покуштував; недарма я за Тараску тисячу карбованців дав. Вартий!
Він сів біля дружини, браво спершись ліктями в коліна і кошлаючи сиве волосся.
— Що накажете, графинечко?
— Ось що, мій друже,— чого це в тебе забруднено тут? — сказала вона, показуючи на жилет.— Це соте, мабуть,— додала вона, усміхаючись.— Ось що, графе, мені грошей треба.
Обличчя її посмутніло.
— Ой, графинечко!..— і граф заметушився, витягаючи бумажника.
— Мені багато треба, графе, мені п'ятсот карбованців треба.— І вона, вийнявши батистову хусточку, витирала нею чоловіків жилет.
— Зараз, зараз. Гей, хто там? — вигукнув він таким голосом, яким вигукують лише люди, впевнені, що ті, кого вони кличуть, прожогом кисуться на їх поклик.— Послати до мене Митеньку!
Митенька, той дворянський син, вихований у графа, який тепер відав усіма його справами, тихими кроками увійшов до кімнати.