— Як же та зірка в образі опинилася? — спитав П'єр.
— Звання генерала й матінці надали? — сказав князь Андрій, усміхаючись.
Палаженька раптом зблідла і сплеснула руками.
— Батечку, батечку, гріх тобі, у тебе син! —заговорила вона, з блідої раптом стаючи яскравочервоною.
— Батечку, що ти таке сказав, хай тобі бог простить.— Вона перехрестилася.— Господи, прости йому. Матінко, що ж це?..— звернулась вона до княжни Марії. Вона встала і; мало не плачучи, почала складати свою торбину. їй, видно, було і страшно, й соромно, що вона користалася благодіянням у домі, де могли говорити це, і шкода, що треба було тепер втратити благодіяння цього дому.
— Ну навіщо це вам? — сказала княжна Марія.— Чого ви прийшли до мене?..
— Ні, таж я жартую, Палаженько,— сказав П'єр.— Princesse, ma parole, je n'ai pas voulu l'offenser1, я так тільки. Ти не думай, я пожартував,— казав він, ніяково усміхаючись і бажаючи загладити свою вину.
Палаженька зупинилася недовірливо, але в П'єровому обличчі було таке щире каяття і князь Андрій так лагідно дивився то на Палаженьку, то на П'єра, що вонач потрохи заспокоїлась.
XIV
Прочанка заспокоїлась і, знову наведена на розмову, довго потім розповідала про отця Амфілохія, який провадив таке святе життя, що від ручки його ладаном пахло, і про те, як знайомі їй ченці в останню її мандрівку до Києва дали їй ключі від печер і як вона, взявши з собою сухариків, дві доби пробула в печерах з угодниками. "Помолюся одному, почитаю, піду до другого. Посплю, знову піду поцілую; і така, матінко, тиша, благодать така, що й на світ божий виходити не хочеться".
П'єр уважно і серйозно слухав її. Князь Андрій вийшов з кімнати. І слідом за ним, покинувши божих людей допивати чай, княжна Марія повела П'єра до вітальні.
— Ви дуже добрі,— сказала вона йому.
— Ой, я, далебі, не думав образити її, я так розумію і висока ціню ці почуття.
Княжна Марія мовчки подивилась на нього і ніжно усміхнулася.
— Я ж вас давно знаю і люблю, як брата,— сказала вона.— Ну, як вам Андрій? — спитала вона квапливо, не даючи йому
1 Княжно, я, далебі, не хотів її образити.
часу сказати що-небудь у відповідь на її привітні слова.— Він дуже непокоїть мене. Здоров'я його взимку краще, але минулої весни рана відкрилася, і лікар сказав, що він повинен їхати лікуватися. І морально я дуже боюсь за нього. Він не такий характер, як ми, жінки, щоб вистраждати і виплакати своє горе. Він у собі носить його. Сьогодні він веселий і бадьорий, але це ваш приїзд так вплинув на нього: він рідко буває таким. Якби ви могли умовити його поїхати за кордон! йому потрібна діяльність, а це рівне, тихе життя губить його. Інші не помічають, а я бачу.
О десятій годині офіціанти кинулись до ґанку, почувши бу-' бонці екіпажа старого князя. Князь Андрій і П'єр теж вийшли на ґанок.
— Це хто? — спитав старий князь, вилазячи з карети й побачивши П'єра.
— А! дуже радий! цілуй,— сказав він, дізнавшись, хто був незнайомий молодий чоловік.
Старий князь був у гарному настрої і ласкаво обійшовся з П'єром.
Перед вечерею князь Андрій, повернувшись назад до батькового кабінету, застав старого князя в гарячій суперечці з П'єром. П'єр доводив, що настане час, коли не буде більш війни. Старий князь, глузуючи з нього, але не сердячись, заперечував його думку.
— Кров із жил випусти, води налий, тоді війни не буде. Бабські дурниці, бабські дурниці,— промовив він, але все ж лагідно поплескав П'єра по плечу і підійшов до стола, біля якого князь Андрій, явно не бажаючи заходити в розмову, перебирав 'папери, що їх князь привіз з міста. Старий князь підійшов до нього і почав говорити про справи.
— Предводитель, Ростов граф, половини людей не доставив. Приїхав до міста, надумав кликати на обід,— я йому такого обіду дав... А ось подивись оце... Ну, брат,— звернувся князь Микола Андрійович до сина, плескаючи по плечу П'єра,— молодець твій приятель, я його полюбив! Запалює мене. Інший і розумно говорить, а слухати не хочеться, а він і бреше, та запалює мене, старого. Ну, ідіть, ідіть,— сказав він,— може, прийду, за вечерею вашою посиджу. Знову посперечаюся. Мою дурку, княжну Марію, полюби,— прокричав він до П'єра з дверей.
П'єр тепер лише, у свій приїзд до Лисих Гір, оцінив усю силу і принадність своєї дружби з князем Андрієм. Ця принадність виявилася не так у його взаєминах з ним самим, як у взаєминах з усіма рідними й домашніми. П'єр із старим суворим князем і з лагідною й боязкою княжною Марією, незважаючи на те, що він їх майже не знав, почував себе відразу давнім другом. Вони всі вже любили його. Не тільки княжна Марія, зачарована його лагідним ставленням до прочан, дуже променистим поглядом дивилась на нього, але й маленький, річний
князь Микола, як звав дід, усміхнувся до П'єра і пішов до нього на руки. Михайло Іванович, m-lle Bourienne з радісними усмішками дивились на нього, коли він розмовляв зі старим князем.
Старий князь вийшов вечеряти: це було, очевидно, для П'єра. Він був з ним у ці два дні його перебування в Лисих Горах дуже й дуже привітний і казав йому приїжджати до нього.
Коли П'єр поїхав і зійшлися всі члени сім'ї, про нього стали говорити, як це завжди буває після від'їзду нової людини, і, як це рідко буває, всі говорили про нього лише гарне.
XV
Повернувшись цього разу з відпустки, Ростов вперше відчув і взнав, який міцний був його зв'язок з Денисовим і з усім полком.
Коли Ростов під'їжджав до полку, він почував щось подібне до того, що він почував, під'їжджаючи до Поварського дому. Коли він побачив першого гусара в розстебнутому мундирі свого полку, коли він упізнав рудого Дементьева, побачив конов'язі рижих коней, коли Лаврушка радісно вигукнув до свого пана: "Граф приїхав!" і патлатий Денисов, який спав до того в ліжку, вибіг з землянки, обняв його і офіцери зійшлись до нього,— Ростов почував те саме, що почував він, коли його обнімала мати, батько і сестри, і сльози радості, підступивши йому до горла, перешкодили йому говорити. Полк був теж домівкою, і домівкою незмінно милою і дорогою, як і домівка батьківська.
Прибувши до полкового командира, одержавши призначення до того самого ескадрону, побувавши на чергуванні й на фура-жировці, ввійшовши в усі маленькі інтереси полку і відчувши себе позбавленим волі і закованим в одну вузьку незмінну рамку, Ростов відчув те саме заспокоєння, ту саму опору і ту саму свідомість4того, що він тут вдома, на своєму місці, які він почував і в рідній домівці. Не було всього того безладдя вільного світу, в якому він не знаходив собі місця і помилявся в добиранні; не було Соні, з якою треба було або не треба було порозуміватися. Не було змоги їхати туди чи не їхати туди; не було цих двадцяти чотирьох годин доби, які стількома різними способами можна було використати; не було цієї безлічі людей, з яких ніхто не був ближчим, ніхто не був дальшим; не було цих неясних і непевних грошових стосунків з батьком; не було нагадування про жахливий програш Долохову! Тут, у полку, все було ясно і просто. Увесь світ був поділений на два нерівних відділи: один — наш Павлоградський полк, і другий— все інше. І до цього іншого не було ніякого діла. У полку все було відомо: хто був поручик, хто ротмістр, хто гарний, хто поганий чоловік, і головне — товариш. Маркітант вірить наборг, платня одержується третинами; вигадувати і вибирати нема чого, лише не роби нічого такого, що вважається поганим у Павлоградському полку; а пошлють, роби те, що ясно і чітко визначено і наказано,—і все буде гаразд.