XIII
Вже смеркало, коли князь Андрій і П'єр під'їхали до головного, під'їзду лисогорського дому. В той час, як вони під'їжджали, князь Андрій з усмішкою звернув П'єрову увагу на метушню, що сталася біля чорного ґанку. Згорблена бабуся з торбиною на спині і невисокий чоловік у чорному вбранні і з довгим волоссям, побачивши, що в'їжджає коляска, кинулись бігти назад у ворота. Дві жінки вибігли за ними, і всі четверо, озираючись на коляску, злякано вбігли на чорний ґанок.
— Це Машині божі люди,— сказав князь Андрій.— Вони прийняли нас за батька. А це єдине, в чому вона не підкоряється йому: він наказує гонити цих прочан, а вона приймає їх.
— Та що це таке божі люди? — спитав П'єр.
Князь Андрій не встиг відповісти йому. Слуги вийшли назустріч, і він розпитував про те, де старий князь і чи скоро має приїхати.
Старий князь був ще в місті, і його чекали з хвилини на хвилину.
Князь Андрій провів П'єра на свою половину, що завжди в повному порядку чекала його в батьковому домі, і сам пішов до дитячої.
— Ходім до сестри,— сказав князь Андрій, повернувшись до П'єра,— я ще не бачив її, вона тепер ховається і сидить зі своїми божими людьми. Так їй і треба, вона збентежиться, а ти побачиш божих людей. C'est curieux, ma parole1.
1 Це цікаво, далебі.
— Qu'est ce que c'est que1 божі люди? — спитав П'єр..
— А от побачиш.
Княжна Марія справді збентежилася і почервоніла плямами, коли ввійшли до неї. В її затишній кімнаті з лампадами перед кіотами, на дивані, за самоваром сидів поруч з нею молодий хлопець з довгим носом та довгим волоссям і в чернечій рясі.
У кріслі, біля нього, сиділа поморщена, худа бабуся з покірливим виразом дитячого обличчя.
— André,, pourquoi ne pas m'avoir prévenu?2 — сказала княжна Марія з лагідним докором, стаючи перед своїми прочанами, як квочка перед курчатами.
— Charmée de vous voir. Je suis très contente de vous voir3,— сказала вона до П'єра в той час, як він цілував її в руку, Вона знала його дитиною, і тепер дружба його з Андрієм, йоге нещастя з дружиною, а головне, його добре, просте обличчя привернули її до нього. Вона дивилася на нього своїми чудесними променистими очима і, здавалось, казала: "Я вас дуже люблю, але, будь ласка, не смійтеся з моїх-". Обмінявшись першими фразами привітання, вони сіли.
— А, і Іванушка тут,— сказав князь Андрій, показуючи усмішкою на молодого прочанина.
— André! — благально сказала княжна Марія.
— Il faut que vous sachiez que c'est une femme4,—сказав Андрій до П'єра.
— André, au nom de dieu!6 — повторила княжна Марія. Видно було, що глузливе ставлення князя Андрія до прочан
і марне заступництво за них княжни Марії були звичні, усталені між ними взаємини.
— Mais, ma bonne amie,— сказав князь Андрій,— vous devriez au contraire m'être reconaissante de ce que j'explique à Pierre votre intimité avec ce jeune homme6.
— Vraiment? 7 — сказав П'єр зацікавлено і серйозно (за що особливо вдячна йому була княжна Марія), вдивляючись крізь окуляри в обличчя Іванушки, який, зрозумівши, що йшлося про нього, хитрими очима оглядав усіх.
Княжна Марія зовсім даремне зніяковіла за своїх. Вони анітрохи не торопіли. Старенька, опустивши очі, але cftoca позираючи на прибулих панів, перекинувши чашку вверх дном на блюдечку й поклавши біля неї обкусану грудочку цукру, спокійно і нерухомо сиділа у своєму кріслі, чекаючи, щоб їй запропонували
1 — Що таке
2 — Андрюша, чому ти не попередив мене? 8 — Дуже рада вас бачити. Дуже рада,
4 — Ти знаєш, це жінка,
5 — Андрюша, ради бога!
6 — Але, мій добрий друже, ти б мала бути вдячна мені за те, що я пояснюю П'єру твою інтимність з цим молодиком.
7 — Справді?
ще чаю. Іванушка, попиваючи'з блюдечка, спідлоба лукавими жіночими очима дивився на молодих людей.
— Де, в Києві була? — спитав князь Андрій стару.
— Була, батечку,—відповіла балакуча стара,— на саме різдво сподобилася в угодників причащатися святих небесних таїн. А тепер з Колязіна, батечку, благодать велика відкрилася...
— А Іванушка що, з тобою?
— Я сам по собі йду, благодійнику,— намагаючись говорити басом, сказав Іванушка.— Тільки в Юхнові з Палаженькою зійшлися...
Палаженька перебила свого товариша; їй, видно, хотілося розповісти те, що вона бачила.
— У Колязіні, батечку, велика благодать відкрилася.
— Що, мощі нові? — спитав князь Андрій.
— Годі-бо, Андрію,— сказала княжна Марія.— Не розповідай, Палаженько.
— Ні... що це ти, матінко, чому не розповідати? Я його люблю. Він добрий. Від бога обдарований, він мені, благодійник, десять карбованців дав, я пам'ятаю. Як була я в Києві, і каже мені Кирюша, юродивий — істинно божий чоловік, зиму й літо босий ходить. Чого ходиш, каже, не по своєму місцю, до Колязіна йди, там образ чудотворний, матінка пресвята богоро-диця відкрилася. Я по тих словах попрощалася з угодниками й пішла...
Усі мовчали, тільки прочанка говорила розміреним голосом, втягаючи в себе повітря.
— Прийшла, батечку мій, люди мені й кажуть: благодать велика відкрилася, у матінки пресвятої богородиці миро зі щічки капає...
— Ну, добре, добре, потім розкажеш,— червоніючи, сказала княжна Марія.
— Дозвольте спитати її,— сказав П'єр.— Ти сама бачила?— спитав він.
— Аякже, батечку, сама сподобилася. Сяйво таке на лику, ніби світло небесне, і зі щічки в матінки так і капає, так і капає...
— Та це ж обман,— наївно сказав П'єр, який уважно слухав розповідь прочанки.
— Ой, батечку, що ти говориш! — з жахом сказала Палаженька, обертаючись до княжни Марії по захист.
— Це ж обдурюють народ,— повторив він.
— Господи Ісусе Христе,— хрестячись, сказала прочанка.— Ох, не говори, батечку. Так ось один анарал не вірив, сказав "Ченці обдурюють", та як сказав, так і осліп. І приснилось йому, що приходить до нього матінка Печерська й каж$: "Увіруй в мене, я тебе зцілю". От і став проситися: повези та й повези мене до неї. Це я тобі істинну правду кажу, сама бачила. Привезли його, сліпого, просто до неї; підійшов, упав, каже: "Зціли! віддам тобі,— каже,— що цар дарував". Сама бачила, батечку, зірка в ній так î вправлена. Що ж,— прозрів! Гріх так казати. Бог покарає,— повчально звернулась вона до П'єра.