Коли князь Андрій ввійшов до кабінету, старий князь у старечих окулярах і в своєму білому халаті, в якому він нікого не приймав, крім сина, сидів за столом і писав. Він оглянувся.
— їдеш? — І він знову став писати.
— Прийшоз попрощатися.
— Цілуй сюди,— він показав щоку,— спасибі, спасибі!
— За що ви мені дякуєте?
— За те, що не прострочуєш, за жінчину спідницю не держишся. Служба передусім. Спасибі, спасибі! — І він усе писав, так що бризки летіли з тріскучого пера.— Коли треба сказати що, кажи. Ці дві справи можу робити разом,— додав він.
— Про дружину... Мені й так совісно, що я вам її на руки залишаю...
— Що ти плетеш? Кажи, що треба.
— Коли жінці настане час народжувати, пошліть у Москву за акушером... Щоб він тут був.
Старий князь зупинився і, ніби не розуміючи, втупив строгі очі в сина.
— Я знаю, що ніхто зарадити не може, коли природа не поможе,— сказав князь Андрій, очевидно збентежений.— Я згоден, що з мільйону випадків один буває нещасний, але це її і моя фантазія. їй наговорили, вона уві сні бачила, і вона боїться.
— Гм... гм...— промовив сам до себе старий князь, дописуючи.— Зроблю.
Він розчеркнув підпис, раптом швидко повернувся до сина й засміявся.
— Погана справа, га?
1 — Ні, уявіть собі, стара графиня Зубцва, з фальшивими кучерями, з фальшивими зубами, неначе знущаючись з років...
— Що погано, тату?
— Дружина! — коротко і значущо сказав старий князь.
— Я не розумію,— сказав князь Андрій.
— Та нічого не вдієш, друже мій,— сказав князь,— вони всі такі, не розженишся. Ти не бійся: нікому не скажу; а ти сам знаєш.
Він схопив сина за руку своєю кощавою маленькою кистю, струснув її, глянув просто йому в лице своїми бистрими очима, що, здавалося, наскрізь бачили людину, і знову засміявся своїм холодним сміхом.
Син зітхнув, признаючись цим зітханням у тому, що батько зрозумів його. Старий, не перестаючи складати й печатати листи, із своєю звичною швидкістю хапав і кидав сургуч, печатку та папір.
— Що вдієш? Вродлива! Я все зроблю. Ти не турбуйся,— говорив він уривчасто під час печатання.
Андрій мовчав: йому і приємно було й неприємно, що батько зрозумів його. Старий встав і дав листа синові.
— Слухай,— сказав він,— про дружину не турбуйся: що можливо зробити, те буде зроблено. Тепер слухай: листа Михайлові Іларіоновичу віддай. Я пишу, щоб він тебе в хороших місцях використовував і довго ад'ютантом не держав: погана посада! Скажи ти йому, що я його пам'ятаю і люблю. Та напиши, як він тебе прийме. Коли гарно ставитиметься, служи. Миколи Андрійовича Волконського син з ласки ні в кого не служитиме. Ну, тепер іди сюди.
Він говорив такою скоромовкою, що не закінчував половини слів, але син звик розуміти його. Він підвів сина до бюро, відкинув віко, витягнув шухляду і вийняв списаного його крупним, довгим і стислим почерком зошита.
— Мабуть, мені раніш за тебе померти. Знай, тут мої записки, їх государеві передати по моїй смерті. Тепер тут ось ломбардний білет і лист: це премія тому, хто напише історію суво-ровських воєн, Надіслати до академії. Тут мої ремарки, після мене читай для себе, матимеш користь.
Андрій не сказав батькові, що, мабуть, він проживе ще довго. Він розумів, що цього казати не треба.
— Усе виконаю, тату,— сказав він.
— Ну, тепер прощавай! — Він дав поцілувати синові свою руку і обійняв його.— Пам'ятай одно, князю Андрію: коли тебе вб'ють, мені, старому, боляче буде...— Він несподівано замовк і раптом крикливим голосом заговорив далі: — а коли дізнаюся, що ти повівся не як син Миколи Волконського, мені буде... соромно! — звереснув він.
— Цього ви могли б не казати мені, тату,— усміхаючись, сказав син.
Старий замовк.
— Ще я хотів просити вас,— продовжував князь Андрій,—
якщо мене вб'ють і якщо в мене буде син, не відпускайте його від себе, як я вам вчора казав, щоб він виріс у вас... будь ласка.
— Дружині не віддавати? — сказав старий і засміявся. Вони мовчки стояли один проти одного. Бистрі очі старого
просто були спрямовані в очі сина. Щось здригнулося в нижній частині обличчя старого князя.
— Попрощалися... ідиі — раптом сказав він.— Іди! — крикнув він сердито й голосно, відчиняючи двері кабінету.
— Що таке, що? — питали княгиня і княжна, побачивши князя Андрія і постать старого в білому халаті, без парика і в старечих окулярах, який на хвилину виставився і кричав сердитим голосом.
Кнпь Андрій зітхнув і нічого не відповів.
— Ну,— сказав він, звернувшись до дружини, і це "ну" звучало холодною насмішкою, неначе він казав: "тепер проробляйте ви свої штуки".
— André, déjà? 1 — сказала маленька княгиня, бліднучи і з острахом дивлячись на чоловіка.
Він обняв її. Вона зойкнула і впала непритомною на його плече.
Він обережно одвів плече, на якому вона лежала, заглянув у її обличчя і лагідно посадив її в крісло.
— Adieu, Marie2,— сказав він тихо до сестри, поцілувався з нею рука в руку і швидкими кроками вийшов з кімнати.
Княгиня лежала в кріслі, m-lle Бур'ен терла їй скроні. Княжна Марія, підтримуючи невістку, з заплаканими чудовими очима, все ще дивилася в двері, в які вийшов князь Андрій, і хрестила його. З кабінету лунали, як постріли, часто повторювані сердиті звуки старечого сякання. Тільки-но князь Андрій вийшов, двері кабінету швидко відчинилися і виглянула сувора постать старого в білому халаті.
— Поїхав? Ну й добре,— сказав він, сердито подивившись на непритомну маленьку княгиню, докірливо похитав головою і грюкнув дверима.
1 — Андрію, що, вже?
2 — Прощавай, Машо,
jjj ЧАСТИНА ДРУГА |j
т
жовтні 1805 року російські війська займали села та міста ерцгерцогства Австрійського, і ще нові полки приходили з Росії і, обтяжуючи постоєм населення, розташовувались біля фортеці Браунау. В Браунау була головна квартира головнокомандуючого Куту-зова.
Одинадцятого жовтня 1805 року один із щойно прибулих під Браунау піхотних полків, чекаючи огляду головнокомандуючого, стояв за півмилі від міста. Незважаючи на неросійську місцевість і обстановку (фруктові сади, кам'яні огорожі, черепичні дахи, видні вдалині гори, на неросійський народ, який з цікавістю дивився на солдатів), полк мав такий самий вигляд, який мав усякий російський полк, готуючись до огляду де-небудь в середині Росії.