— Ну, мій друже, я боюсь, що ви з ченцем марно витрачаєте свій порох,— глузливо, але лагідно сказав князь Андрій.
— Ah, mon ami4, я тільки молюся богу і сподіваюсь, що він почує мене. André,— сказала вона боязко по хвилині мовчання,— в мене є до тебе велика просьба.
— Що, мій друже?
— Ні, обіцяй мені, що ти не відмовиш. Це тобі буде зовсім не важко і нічого негідного тебе в цьому не буде. А мене ти
1 Татко
2 на вулиці,
3 обожування,
* — Ах, мій друже,
утішиш. Обіцяй, Андрюша,— сказала вона, встромивши руку в ридикюль і в ньому тримаючи щось, але ще не показуючи, неначе те, що вона тримала, і становило об'єкт просьби і наче до того, як почує обіцянку, що просьбу буде виконано, вона не могла вийняти з ридикюля те щось.
Вона боязко, благальним поглядом дивилася на брата.
— Якби це й дуже важко мені було...— неначе догадуючись, у чім річ, відповів князь Андрій.
— Ти, що хочеш, думай! Я знаю, ти такий самий, як і топ père. Що хочеш думай, але для мене це зроби. Зроби, будь ласка! Його ще батько мого батька, наш дідусь, носив у всіх війнах...— Вона все ще не виймала того, що тримала, з ридикюля.— То ти обіцяєш мені?
— Звичайно, в чому річ?
— André, я тебе благословлю образом, і ти обіцяй мені, що ніколи не зніматимеш його... Обіцяєш?
— Якщо він не в два пуди і шиї не відтягне... Щоб тобі зробити приємність...— сказав князь Андрій, але в ту ж мить, побачивши засмучений вираз, якого прибрало сестрине обличчя при цьому жарті, він розкаявся.— Дуже радий, справді, дуже радий, мій друже,— додав він.
— Проти твоєї волі він врятує і помилує тебе і приверне тебе до себе, бо тільки в ньому й істина і заспокоєння,— сказала вона тремтячим від хвилювання голосом, з урочистим жестом, тримаючи в обох руках перед братом овальний старовинний образок спасителя з чорним ликом у срібній ризі на срібному ланцюжку дрібної роботи.
Вона перехрестилася, поцілувала образка й дала його Андрієві.
— Будь ласка, André, для мене...
У великих очах її світилось проміння доброго й боязкого сяйва. Очі ці освітлювали все хворобливе, худе обличчя і робили його прекрасним. Брат хотів узяти образка, але вона зупинила його. Андрій зрозумів, перехрестився й поцілував образка. Обличчя його одночасно було ніжне (він був зворушений) і глузливе.
— Мерсі, mon amil.
Вона поцілувала його в лоб і знову сіла на диван. Вони мовчали.
— То я тобі казала, André, будь добрим і великодушним, яким ти був завжди. Не осуджуй суворо Lise,— почала княжна.— Вона така мила, така добра, і становище її дуже важке тепер.
— Здається, я нічого не казав тобі, Машо, щоб я докоряв за що-небудь своїй дружині, чи був незадоволений з неї. До чого ти все це говориш мені?
1 — Дякую тобі, мій друже.
Княжна Марія почервоніла плямами й замовкла, наче вона почувала себе винною.
— Я нічого не казав тобі, а тобі вже казали. І це мене смутить.
Червоні плями ще дужче виступили на лобі, на шиї та щоках у княжни Марії. Вона хотіла сказати щось і не могла вимовити. Брат угадав: маленька княгиня по обіді плакала, казала, що передчуває нещасливі роди, боїться їх, і скаржилася на свою долю, на свекра й на чоловіка. Поплакавши, вона заснула. Князеві Андрію стало жаль сестру.
— Знай одно, Машо, я не маю за що докоряти, не докоряв і ніколи не докорятиму моїй дружині, і сам собі нічого не можу закинути щодо неї; і це завжди так буде, хоч би в яких я був обставинах. Але, якщо ти хочеш знати правду... хочеш знати, чи щасливий я? Ні. Чи щаслива вона? Ні. Чому це? Не знаю...
Кажучи це, він встав, підійшов до сестри і, нагнувшись, поцілував її в лоб. Чудові очі його сяяли розумним і добрим, незвичним блиском, але він дивився не на сестру, а в темряву відчинених дверей, через її голову.
— Ходім до неї, треба попрощатися. Або йди сама, збуди її, а я зараз прийду. Петрушка! — гукнув він камердинера.— Іди сюди, забирай. Це в сидіння, це на правий бік.
Княжна Марія встала й рушила до дверей. Вона зупинилася.
— André, si vous avez la foi, vous vous seriez adressé à dieu, pour qu'il vous donne l'amour, que vous ne sentez pas et votre prière aurait été exaucée...1
— Ага— хіба що це! — сказав князь Андрій.— Іди, Машо, я зараз прийду.
По дорозі до кімнати сестри, в галереї, що з'єднувала один будинок з другим, князь Андрій зустрів мило усміхнену m-lle Bourienne, яка вже втретє цього дня з захопленою і наївною усмішкою зустрічалася йому у відлюдних переходах.
— Ah! je vous croyais chez vous 2,— сказала вона, чомусь червоніючи й опускаючи очі.
* Князь Андрій суворо подивився на неї. На обличчі в князя Андрія раптом виявилася злість. Він нічого не сказав їй, але подивився на її лоб і волосся, не дивлячись у вічі, так презирливо, що француженка почервоніла й пішла, нічого не сказавши. Коли він підійшов до сестриної кімнати, княгиня вже прокинулась, і її веселий голосок, кваплячи одне слово за одним, линув з відчинених дверей. Вона говорила так, наче по довгому стримуванні їй хотілося надолужити прогаяний час.
1 — Андрію, якби ти мав віру, то звернувся б до бога з молитвою, щоб він дав тобі любов, якої ти не почуваєш, і молитву твою бог почув би.
2 — Ах, я думала, ви в себе,
— Non, mais figurez-vous, la vieille comtesse Zouboff avec de fausses boucles et la bouche pleine de fausses dents, comme si elle voulait défier les années...1 Xa, xa, xa, Mariel
Ту саму фразу про графиню Зубову і той самий сміх уже разів із п'ять чув при сторонніх князь Андрій від своєї дружини. Він тихо ввійшов до кімнати. Княгиня, товстенька, рум'яненька, з роботою в руках, сиділа в кріслі і безугавно говорила, перебираючи петербурзькі спогади і навіть фрази. Князь Андрій підійшов, погладив її по голові і спитав, чи відпочила вона з дороги. Вона відповіла й повела далі ту ж розмову.
Коляска шестериком стояла біля під'їзду. Надворі була темна осіння ніч. Кучер не бачив дишля коляски. На ґанку метушилися люди з ліхтарями. Величезний будинок горів вогнями крізь свої великі вікна. У передпокої юрмилися двірські, бажаючи попрощатися з молодим князем; у залі стояли всі домашні: Михайло Іванович, m-lle Bourienne, княжна Марія і княгиня. Князя Андрія покликали в кабінет до батька, який віч-на-віч хотів попрощатися з ним. Усі чекали на їх вихід.