— Що ви зробили?
— Я відповів, що може, ваша величність.
Король Людовік спалахнув від гніву і схопив камінні щипці, ніби наміряючись ударити ними міністра.
Мадам де Ментенон скочила з крісла і заспокійливим рухом торкнулась рукою ліктя короля. Він кинув щипці, але очі його горіли, коли він гнівно глянув на Лувуа.
— Як ви сміли! — кричав він.
— Але, ваша величність…
— Як ви сміли, кажу вам! Як? Ви насмілились дати відповідь на таке питання, не порадившись зі мною! Скільки разів казати вам, що держава — це я, я один; що все повинно йти від мене і що я відповідаю тільки перед богом. Що ви таке? Мій інструмент, моє знаряддя! 1 ви насмілюєтесь діяти без моєї санкції?
— Я думав, що вгадую ваші бажання, ваша величність, — промурмотів Лувуа. Вся його погордливість зникла, а обличчя стало таким білим, як його манішка.
— Ви повинні не вгадувати мої бажання, пане, а довідуватись про них і коритися їм. Чому я відвернувся від мого стародавнього дворянства і передав справи королівства людям, прізвища яких ніколи не згадувались в історії Франції, як от Кольбер і ви? Мене засуджували за це. Коли герцог Сен-Сімон в останній раз був при дворі, він заявив, що у нас буржуазне правління. Так воно й є. Але я свідомо прагнув до цього, знаючи, що вельможі мають свій напрям думок, а для управління Францією я не бажаю іншого напряму думок, крім мого власного. Але, коли мої буржуа почнуть одержувати листи від іноземних послів і самі даватимуть відповіді посольствам, то я, справді, гідний жалю. Останнім часом я стежив за вами, Лувуа. Ви стаєте вище за ваш стан. Ви берете на себе занадто багато. Глядіть, щоб мені не довелося ще раз нагадувати вам про це.
Принижений міністр сидів цілком пригнічений, схиливши голову на груди. Король ще якийсь час, насупившись, бурмотів щось сам до себе, але потім обличчя його поволі почало прояснюватися. Напади гніву монарха бували звичайно такі ж короткі, як сильні й раптові.
— Затримайте кур'єра, Лувуа! — нарешті промовив він спокійним тоном.
— Слухаю, ваша величність.
— А завтра на ранішній раді ми побачимо, яку відповідь послати лордові Сундерленду. Може, нам краще не давати занадто великих обіцянок. Ці англійці завжди були у нас більмом на оці. І якби можна було лишити їх серед туманів Темзи, щоб вони зняли усобиці на кілька років, то ми могли б за цей час вільно упоратись з цим голландським принцем. Їх остання усобиця тривала десять років і нова може тривати стільки ж часу. А доти ми могли б відсунути наш кордон до Рейна.
— Ваші війська будуть готові в той день, коли ви віддасте наказ, ваша величність.
— Але війна дорого коштує. Я не хочу продавати срібло з палацу, як довелося зробити в останній раз. Який стан скарбниці?
— Ми не дуже багаті, ваша величність. Але є один спосіб досить легко здобути гроші. Сьогодні вранці була розмова про гугенотів і можливість їх дальшого перебування в католицькій державі. Коли, вигнавши їх, забрати в казну майно єретиків, ваша величність стане відразу найбагатшим монархом на весь християнський світ.
— Але сьогодні вранці ви були проти цих заходів, Лувуа?
— Я тоді не досить продумав це питання, ваша величність.
— Ви хочете сказати, що отець Лашез і єпископ ще не встигли тоді добратися до вас, — різко зауважив Людовік. — Ах, Лувуа, я недаремне прожив стільки років серед придворних і дечого навчився. Шепніть слівце одному, потім другому, третьому, аж поки це слово не дійде до вух короля. Коли мої добрі отці церкви вирішують щось зробити, я скрізь бачу їх роботу, як сліди крота пізнають з поритої ним землі. Але я не піду назустріч їх помилкам, 'і гугеноти лишаються підданими, посланими мені богом.
— Я зовсім і не хочу, щоб ви зробили так, ваша величність, — збентежено промовив Лувуа. Обвинувачення короля було таке несправедливе, що він не міг навіть нічого заперечити.
— Я знаю тільки одну людину, — казав далі Людовік, глянувши на мадам де Ментенон, — яка не має ніяких честолюбних намислів, не прагне ні до багатства, ні до шаноби і настільки непідкупна, що не може зрадити моїх інтересів. Тим-то я так високо поважаю думку цієї людини.
Кажучи це, він дивився з усмішкою на мадам де Ментенон; міністр теж кинув на неї погляд, що виявляв заздрість, яка мучила його душу.
— Я вважав за свій обов'язок вказати на це вашій величності тільки як на можливість, — сказав він, встаючи з місця. — Боюсь, що забрав занадто багато часу у вашої величності, і тому йду.
Він злегка вклонився господині, віддав низький поклін королеві і вийшов з кімнати.
— Лувуа стає неможливим, — промовив король. — Зухвальство його не знає меж. Коли б не був він таким гарним служакою, я давно б усунув його з палацу. У нього свої думки про все. Недавно він запевняв, що я помилявся, кажучи, що одно вікно в Тріанові менше за інші. Я наказав Ленотрові виміряти це вікно і, звичайно, виявилось, що я мав рацію. Але на вашому годиннику вже чотири. Мені час іти.
— Мій годинник відстає на півгодини, ваша величність.
— Півгодини?
Король збентежився на одну мить, але потім враз засміявся:
— Ну, коли так, я краще лишуся тут, бо спізнився, і можу по совісті сказати, що це провина годинника, а не моя.
— Сподіваюсь, що справа була не дуже важлива, сір, — промовила мадам де Ментенон, і вираз стриманої радості майнув у її очах.
— Зовсім неважлива.
— Не державна?
— Ні, ні! Я призначив цю годину тільки на те, щоб зробити догану одній особі, яка дуже високо занеслась. Але, мабуть, так вийшло краще. Моя відсутність буде ознакою моєї немилості і вплине на неї, сподіваюсь, так, що я вже не побачу більше цієї особи при моєму дворі. Ах, що це таке?
Двері розчинились. Перед ними стояла мадам де Монтеспань, прекрасна й гнівна.
Розділ X
ЗАТЕМНЕННЯ У ВЕРСАЛІ
Мадам де Ментенон була жінка надзвичайно стримана, спокійна й бистра на розум. Вона зараз же встала з місця з таким виглядом, ніби побачила приємну гостю, і пішла назустріч їй з привітною усмішкою й простягнутою рукою.
— От несподівана радість! — вигукнула вона.
Але мадам де Монтеспань була дуже сердита і розлючена так, що, очевидно, робила велике зусилля над собою, щоб стримати вибух гнівної люті. Обличчя маркізи було страшенно бліде, губи міцно стиснуті, а застиглі очі горіли холодним злим блиском. Одну мить дві найвродливіші й найгордовитіші жінки Франції стояли одна проти одної, — одна з нахмуреним обличчям, друга усміхаючись. Потім Монтеспань, не звернувши уваги на простягнуту руку суперниці, повернулась до короля, який дивився на неї з незадоволеним виглядом.