Лікар був молодий і захоплювався модним психоаналізом.
— Мені треба тільки побесідувати з хворим, і я вам даю гарантію, що все це з нього зійде,— пообіцяв він Вусті.
— Ви з пим тільки надворі балакайте,— попросила Вустя,— бо як прокинеться та побачить, що в хаті, то за сокиру, та надвір, та й пу рубати! Вже повирубував і бузок, і бузину, взявся за вишні і до яблунь міриться.
— Все ясно,— вдоволено потер долоні лікар.— У вашого чоловіка синдром закритого приміщення.
— Та не знаю, чи воно циндрон чи не циндрон,— заплакала Вустя,— а й на возі, поки їде та спить, то нічого, а прокинеться — зіскакує на землю і рубає, що бачить.
— Синдром руху або пересування в просторі,— ще вдоволеніше потер долоні лікар.— Нічого простішого, як лікувати такі випадки.
— О, бо! — замолилася на нього Вустя.— Та я вам і вишнівочки, й гпндика обскубу, і...
Лікар перепинив потік її обіцянок.
— Наука не потребує ніяких винагород. Для неї головне — 'іоржсство її ідей. А з вашим чоловіком зробимо так...
"Молодий, а раппій",— захоплено подумала Вустя, слухаючи, що радить лікар.
А він порадив такс: вивезти сонного Петра в стен, випрягти коні з воза і так лишити. Безтурботний прокинеться, полежить, подивиться— стелі над головою нсмас, руху немає теж. Для синдромів — ніякої поживи. Отак полежить — і вилікується сам собою.
КОЗОЕПОПЕЯ (Конклюзія 5)
Десь в іншому місці лікарський рецепт виконали б просто і без зайвих вигадок. Десь, та пе в Веселоярську.
Тут же зроблено по-своєму. Петра таки вивезли в степ, але пе просто в степ, а па Шпилі, так що воза, па якому спав Безтурбот-пий, було видно аж геп куди! Під Шпилями ж зібралося досить веселе товариство, щоб простежити, як прокинеться Петро і що він робитиме.
Петро спав довго і смачно. Жайворонки співали над ним — тільки заколисували ще дужче. Сонце припікало — віп тільки роз-мапіжувався. Але подав голос шлунок, Петро прислухався до його голодного поклпку, ще трохи полежав з заилющсппми очима, а тоді нарешті прокинувся остаточно. Глянув угору — пе хатня стеля, а небо. Поглянув довкола — світ облягає його непорушний, мов соп. Мацпув за поясом — сокира стирчала там, але рубати не іхотілося. Та,й не просто пе хотілося, а гпдко було від самої згадки [про рубання. Петро сів на возі, протер очі, потягнувся, почухав груди, тоді висмикнув сокиру з-за пояса, розмахиувся і пожбурив [якомога далі від себе. Впкпнув сокиру і засміявся. Потягнувся ще з більшим смаком і засміявся ще голосніше. Зіскочив з воза, потупав трохи, піби аж затанцював, а тоді зареготав па всю силу:
— Го-го-го! Га-га-га!
А знпзу, з-під Шпплів, вторили йому зраділі веселоярівці:
— О-хо-хо! Ох-хо-хо!
Так у Петра Безтурботного настав катарепс, тобто очищення і вивільнення від козоепопеї, але, па превеликий жаль, цей катарсис не зачепив дядька Зновобрать, через що той, як відомо, вирішив піти на заслужений відпочппок, передавши свій пост Гриші Левепцю.
Отак воно й буває: одного машина з ніг до голови багнюкою заляпає, а він обтруситься — та й нічого, на іншого ж та багнюка тільки полетить і пе дістане до нього, а він образиться так, що й не втішиш. Дорослі теж бувають, як діти. їм часто буває жалко себе. І хочеться плакати.
5 Закінчення.
31 СВОЄЮ СВИНЕЮ В РЛИ
Секретарем сільради з часів непростсжуваппх працювала Ганна Панасівна. Рудувата, пухкувата, веснянкувата, добра і мудра, як і дядько Зновобрать. Вік? Жіноча половина Веселоярська ділилася па три вікові категорії: дівчата, тіткп, бабусі. Дівчата — це те, що йшло за дітьми, які статі не мають і належать до істот безгрішних (тобто: без грошей і без гріхів). Тітки — етап перехідний, мінливий і... сварливий. Визначається не так віком, як громадським статусом. Бабусі — це своєрідний лицарський орден, у який посвячуються або ж добровільно, або зусиллям молодих письменників, для яких село — суцільне бабусівство. Коли б Ганна Панасівна була просто собі жителькою села, колгоспницею, простою трудівницею, то, зважаючи на її вік (хоч і невпзначений, але ще пе дужо й високий!), її звали б просто: тітка Галька. Ллє вона належала до управлінської інтелігенції, та ще такого рангу! Тому — тільки Ганна Панасівна.
Ну, гаразд. А чим вона зустрічає нового голову сільради зранку? Може, гарячою кавою з теплими булочками? Але хто ЯЇ її зварить, коли дядько Обеліск взагалі пе зпає, що таке кава, а Ганна Панасівна заклопотана державними справами і не може розмінювати свій час па дріб'язок. Тоді, може, якимпсь втішними новинами: повідомити про доброзичливе згадування Веселоярська в центральній пресі або принаймні товаришем Жмаком? Нічого схожого! З заклопотаним і трохи розгубленим виразом обличчя Ганна Панасівна подає новому голові сільради аркуш паперу, до чорним по білому пишеться таке: "Телефонограма. Голові сільради товаришу Левенцю. Категорично вимагаю організувати вантажну машину з критим кузовом для перевезення з райцентру свипі власної у Веселоярськ. Новопрпзначений викладач фізкультури Пшонь".
"Розігрують,— подумав Грпша, перечитуючи кумедний документ.— От гадство! Хто б же воно? Пе інакше — Рекордя з Безтурботним. Напилися в чайній і вдарили по телефонах".
Але посада зобов'язувала, треба було приймати рішення, не виказуючи перед Ганною Панасівною ні вагань, ні сумнівів,
— Хто приймав телефонограму? — спитав Гриша.
— Я сама.
— А передавав?
— Та піби сам оцей Плюнь.
— Може, Шпиль?
— Каже: Пшонь. Я ще перепитала, так він мене вплаяв.
— Ага, вилаяв. Тоді заберіть.
— Що?
— Телефонограму.
— То як же?
—
— Л отак. Мп з вами хто? Радянська влада. А у Радянської
f
лaди вимагати ніхто не може. Просити — будь ласка. Але впма-ати? Номер не пройде.
— Та це я написала "вимагаю".
— Ви?
— Бо він сказав: "Предлагаю".
— Ото! Ще краще! Коли так, то хай. сидить зі своєю свинею (гам, де сидить. Де він такий узявся?
— Я навела довідки.
— І що?
— Він має призначення в нашу школу викладачем фізкультури.
— Оцей Пшонь?
— Він.
— А свиня?
— Про свиню в райнаросвіті не знають нічого. Кажуть: особисте розпорядяченпя товариша Жмака.
Щодо особистого розпорядження Гриша не мав досвіду, тому рочухав потилицю.
— І про свиню особисте розпорядження?