— Про свиню не казали нічого.
— То що ж — добувати йому машину?
— Я вже дзвонила Зіньці Федорівні.
— А вона?
— Лається. ,
— Я б теж лаявся.
— Тоді я в Сільгосптехніку. Попросила ремонтну літучку.
— А вони?
— Обіцяли після обіду дати.
— Ну, виручили ви мене, Ганно Панасівно. Спасибі велике. Вже намірившись іти до свого кабінету, Гриша ляснув себе по
лобі.
— А де ж цей Пшинь чи Пшонь житиме? Директор школи [знає?
— Я подзвонила, а директор каяїе, що фізкультурника не пробив, бо по сумісництву фізкультуру веде Од арія Трохимівна.
— У неї ж історія й географія!
— Дали ще години, щоб більша була пенсія.
— І їй уже сто років — яка ж там фізкультура!
— Одарію Трохпмівну торік підлікували в Інституті геронтології.
. — А цей Пшонь, він як — з сім'єю? Жінка, діти...
— В райнаросвіті нічого ие знають. А він по телефону — тільки про свиню.
Як по кози, то свипя — і все па Веселоярськ! Недаремно ж він відмовлявся від влади. Мав тепер переконуватися, що влада — це ггягар відповідальності, а не пустий привід для чванства. Гриша іюдумав, що порятувати його зможе тільки дядько Зновобрать зі ісвоїм безмежним керівним досвідом.
Дядько Зповобрать, хоч і викопував функції радника па громадських засадах, тобто безплатно, вже спдів у виділеній йому кімнатці, прийшовши, отже, до сільради раніше за нового голову. Все ж такп старі кадри! Та й безсоння дається взнаки. Враження таке, ніби Зповобрать спдів тут ще звечора. А біля нього Обеліск. Вірність старій владі, опозиція повій.
Грпша привітався і став біля порога. Аж тепер усвідомив увесь тягар влади, відчув, як гнітить він йому плечі й підгинає ноги. Могуття, судьба і обставппп. Не треба було згоджуватися пі за які гроші! Як міг віп навіть подумати, що зможе замінити такого чоловіка, як Зновобрать! За нпм десятиліття досвіду, мудрість цілих поколінь, історична витривалість, його душа вся в шрамах і рубцях від сутичок і змагань, але очі нломепять перемога ми й надією. Дядько Зновобрать знає всі підводні течії і камені спотикання, всі факти і цифри, прецедептп і помилки мппулого, можливості й приховані резерви, потрібних людей і людей непотрібних, виверти й обхідні маневри, він зпас, що треба робити, а за що не слід навіть братися. Ось що таке стабільне керівництво!
— То як воно, кажеться-говориться? — поспитав підбадьорливо Зповобрать.
— Не дуже,— зітхнув Грпша.— Не встпг вийти на нову роботу, а вже на мене валиться морока.
— Така посада, кажеться-говориться,— спокійно пояснив Зновобрать.— Хто сидить па місці, на того все йде, їде, наповзає, насувається, валиться, забиває паморокн.
— Та вже бачу. На вас звалилися кози, а на мене, хоч-не-хоч,— свиня.
— Свиня? — аж підскочив Обеліск, який досі тільки водив очима то па старого, то на молодого голову сільради, чи то ще роздумуючи, до якого приставати, а якому ставати в опозицію, чи просто з природної цікавості.— А якої породи?
— Порода невідома, але знаю, що евпня індивідуальна.
— А хазяїн-бо ж хто? — допитувався Обеліск, тоді як Зповобрать мудро мовчав і усміхався собі потихеньку, мовби передчуваючи в тій свині хіба ж такі капості для свого наступника.
— Хазяїн — фізкультурник у школі.
— Фізкультурник із свинею! — Обеліск підскочив до Гриші.— А жить йому де? Давайте я ного до себе! Може, мою Хвеньку хоч трохи прикрутить. Це ж, мабуть, чоловік ріщптельппй, раз фізкультурник.
— Та беріть, мені що,— мляво згодився Грпша,— а свиню ж куди?
— Свиню? Свиню моя Хвенька розкасірує за три дні. То коли ж фізкультурник приїде?
— Сьогодні після обіду літучка має привезти..Така морока!
— Ну, кажеться-говориться,— заспокоїв Гришу Зновобрать.— їде, то й хай. Як прпїде, то тут буде.
Духового оркестру для зустрічі загадкового Пшоня Гриша, йшчайно, не наймав, але сам вирішив усе ж таки діждатися, коли приїде чоловік із свинею. Обеліск добровільно зголосився бути "маяком".
— Ви, товаришу голова, сидіть у кабінеті, бо вам же невдобно мовбичити на ганку, а я виглядатиму, і як тільки, значить, літучка закушнелить,— просигналізую, щоб виходили...
Робочий день в усіх сільських установах закінчується о шостій, коли сонце стоїть ще досить високо'і роботи в полі й на фер-нах у самому розпалі. Л закони про працю слід поважати, тому Гриша не став затримувати Гаппу Панасівну, а дядько Зновобрать як позаштатний взагалі мав цілковиту свободу дій,— отак і лишилися вони після шостої тільки з добровольцем Обеліском, який чомусь вирішив, що до Веселоярська нарешті мас прибути чоло-інк, який зможе приборкати його господарчо-фінансово непокірливу Хвеньку.
Будьмо пробачливими і подаруймо занадто радикально настроєвому дядькові Обеліску таку слабкість. Адже історія свідчить, що цайпезлампігаі герої часто піддавалися душевній облуді і майже вавжди тою облудою була жінка. На честь дядька Обеліска слід зауважити, що він не нагинав своєї твердої шиї перед жінкою, а прагнув ту жіпку приборкати іі поскоромити, може, й у напуття для всієї чарівної половини людства. Ясна річ, коли б віп зумів це зробити сам, то ще й пе знати, чи пе стали б мп свідками народження нового великого чоловіка, що його б згодом так і звали: Обеліск Веселоярсышй па взірець, скажімо, Еразма Роттердам-ського або Фоми Кемпійського. Але тактпчно-історпчна помилка дядька Обеліска полягає в тому, що він побажав утримати свою Хвеньку не власними руками, а чужими. А це, як відомо з історії людства, не вдавалося ще нікому і ніколи не вдасться. Чому? Спитайте про це у самих жінок.
Тим часом дядько Обеліск бігав перед будинком сільської Ради, топтав своїми босими ногами клумби з квітами, зирив, визирав і прозирав па шосе до самих Шпилів і, щойно виткнулася з-за них сільгосптехиіківська літучка, полетів до вестибюля, і по сходах, і по коридорах з пеймовірннм галасом:
— їдуть! Вже їдуть! Вже вони тут! Вже ось вопп!..
Як стверджують наші наукові авторитети, кілька українців, спраглих знань,, свого часу слухали лекції славетного філософа Канта. Згодом вони загубплтіся в холодних полях історії, і ми так і не можемо знайти їхпіх пащадків. Але Гриша Левенець відчув себе одним з тих нащадків, коли, піддавшись дії панічного галасування дядька Обеліска, вискочив зі свого кабінету, вибіг до клумб, вибіг па дорогу, став перед літучкою, яка теж стала перед ним, глянув у сподіванні і... Як сказав філософ Кант: "Сміх є афект від несподіваного перетворення напруженого очікуваппя в ніщо".