— Я помітив, що на колодязі немає ляди. Прошу негайно найти її або зробити нову, збийте з дощок. Колодязь повинен бути закритий, а краще — замкнений.
— Слухаюсь. — Унтер відступив до дверей і на порозі козирнув ще раз.
В залі полегшено зітхнули. Лише Мокрицький лишався байдужим до всього, не вірив, що йому вдалось уникнути кари.
— Підійди!
Втікач зробив кілька кроків і спинився перед доглядачем.
— Чи вірно я зрозумів, що ти, Федоре, не бажаєш вчитися! Чому саме?
Мокрицький стенув плечима, але промовчав.
— Се таємниця?
Він не відповідав: чи то справді не дочував, чи злякався. І тут не витримав Папаноліс:
— Він латини не вчить, тому, що... не любить. А все останнє він вчить.
— Он воно що. — Доглядач повернувся до Андреа: — А ти любиш латинську?
— Я?.. Не дуже.
В залі засміялись: щирість товариша імпонувала, до того ж, мабуть, мало хто полюбляв латину, тому-то більшість співчутливо поставилась до слів Андреа.
— Але вчиш, хоч і не дуже?..
Папаноліс розвів руками: мовляв, нічого не зробиш, треба.
— Добре! Сідай! І ти, Мокрицький, йди на місце. Котляревський добре розумів вихованців. Згадав, як колись, ще в семінарії, він сам на першому уроці зненавидів латинь, не міг перебороти антипатії до того часу, поки учителем латинської поезії не став Іоанн Станіславський, саме він навчив розуміти прочитане, бачити і цінувати красу поезії, силу мислі. Згадавши про це, Котляревський, сам не знаючи, як сталось, став читати вголос, по пам'яті, із Вергілієвої "Енеїди".
Немало дивуючись, учні слухали. Навіть буйна хлопчача фантазія не могла припустити, що доглядач — адже це тільки доглядач! — знає латинську, причому, так добре, що читає по пам'яті і без запинки, красиво, чітко вимовляє когкне слово, і хоч вони розуміли далеко не все, слухали з величезною увагою і задоволенням.
Кінчивши читати, Котляревський відійшов до вікна і деякий час спостерігав, як Феодосій лаштує ляду до колодязя, прив'язує вірьовку до кільця, пригинає ломиком крюк, щоб до нього в'язати кільце, почекав трохи і вернувся до столу.
— Мабуть, ніхто з вас не знає всієї поеми. Поки й ранувато, все в свій час... А щодо прочитаного уривку, то в ньому поет розповідає про катастрофу, яка спіткала легендарного Енея — героя поеми. Хочете знати, що трапилось?
Кілька секунд дивився на хлопчаків, більшість з яких разом, в один голос, попросили розповісти про все. Котляревський кивнув; добре, мовляв, і розповів, як одного разу піднялася на морі буря і розметала кораблі Енея, потопила одно із суден його сподвижника — Оронта разом з лікійцями, услід за цим пішли на дно морське і судна Аванта, Алета і Ахата, і тільки втручання самого Нептуна врятувало від повної загибелі військо Енея.
Оповідь вразила. Кілька хвилин учні сиділи мовчки, чекаючи продовження, і раптом всі разом загомоніли:
— А далі що?
— Розкажіть, пане доглядач!
— Просимо!
Виявив певну зацікавленість до почутого і Мокрицький, забувши про те, що його чекає. Проте доглядач в той день нічого більше не розповів, нагадав, що час закінчувати домашні завдання, а про дальшу долю Енея і його війська вони обов'язково дізнаються, старанно вивчаючи латинь, а він, якщо хто забажає, в цьому допоможе. Латинь — це не лише граматика, це, передусім, великі римляни: Апулей, Вергілій, Ціцерон, Плавт і інші, читати їх — справжня насолода, бо кожний — зразок високої поезії, глибокої мислі, невичерпне джерело людської мудрості...
Тихо, намагаючись не стукати стільцями, вихованці виходили із залу.
Сподіваючись, що гірка чаша його сьогодні обминула, Мокрицький виходив останнім, але доглядач раптом попросив його затриматись, і він неохоче спинився, стояв похнюпившись. Капітан не квапився, думав про щось своє, потім несподівано для Федора сказав:
— Тут нікого нема, лише ми з тобою, і можемо поговорити, як мужчина з мужчиною. Скажи, Федоре, що трапилось? Чому з пансіону хотів втекти? Тобі тут погано? Чи, може, справді через латинь оту?
Ще вагаючись, Мокрицький хитнув головою:
— Так. — І замовк, хоч, правду кажучи, йому дуже кортіло розповісти доглядачеві все, тому що саме він, несподіваний доглядач, захистив від розгніваного унтера, не допитувався при товаришах, чому втікав, не погрожував, а тепер розмовляє, ніби нічого й не трапилось виключного, спокійно і навіть співчутливо. І все-таки відповів роздратовано — бо ж накипіло — і не те, що хотілось. Доглядач і на цей раз змовчав, нічого більше не питав, навіть згодився:
— Добре, йди.
Котляревський спостерігав, як той іде, опустивши голову, човгає по долівці і мимрхідь звернув увагу на його чоботи і штани — вони були мокрі, як хлющ, з них текли брудні патьоки.
— Стривай!.. Ти ж весь мокрий... І мовчиш?.. Я й не помітив... Обидва з тобою роззяви — ось ми хто... Підеш зі мною. Підеш, підеш!.. Ноги попариш, чаю гарячого нап'єшся — і зразу ж в постіль.
Мокрицький несподівано для самого себе схлипнув, плечі затремтіли, ледве чутно прошепотів:
— Я... я топитись ходив, та... вода холодна. Вражений, Котляревський мовчав, не зразу знайшов слово: хотілось обійняти, нещасного, приголубити, але стримався і заговорив пошепки, щоб ніхто, чого доброго, не почув:
— Нікому про це, добре? І я не скажу. І ти більше не думай... Ти ж не дурник який-небудь, ти все розумієш. Ну втопився б, а далі що? Як потім без тебе твоїм рідним, а товаришам, а панам вчителям? Не думав про це? А треба. Отже, мовчи.
— Мовчатиму, — довірливо і теж пошепки відповів Федір і вперше відкрито і зовсім новим, прояснілим поглядом подивився на доглядача. — Тільки вчитель латини не пожалів би. Не довчив чого — зразу битися лізе, он які гулі понабивав. — Закотивши рукав, Мокрицький показав на лівій руці великі круглі синці. — А тут Копит ще... Я все одно не вчитиму латини.
— І не треба, — притягнув Федора до себе, провів рукою по мокрому волоссю. — І не треба... Але ж як без неї? Гімназії не закінчиш. Може, ти ще подумаєш?.. Я тобі допоможу. І вір мені — більше тебе ніхто і пальцем не зачепить. Віриш?
Мокрицький мовчав, а доглядач, теж ні слова більше не вимовивши, повів невдаху-втікача на кухню, що межувала із залою, і припоручив його Насті-куховарці.