15
Хвилини не було вільної, щоб внести черговий запис до журналу воєнних дій. Про завітні зошити годі було й думати: вони покоїлися під надійною охороною Пантелія в похідних мішках.
Тільки шістнадцятого грудня, коли військо, вробивши перехід із Карагурти до села Челебе, зупинилося на відпочинок, Котляревський знайшов півгодини й для журналу.
Взагалі, він би не брався за ці записи (що в них особливого?), але наказ командуючого все ще залишався в силі.
Скинувши шинелю, він сидів у зацілілій хатині-мазанці з двома вікнами й дивився, як входили в розбите село перша й друга колони, щоб тут з'єднатися: наказ командуючого виконувався точно, його особисто передав Котляревський, і міг тепер переконатись, що командири зрозуміли його добре. Ось з'явився на своєму вороному іноходці генерал-майор Воинов, покликав свого ад'ютанта й щось наказав йому, мабуть, запросити на раду підлеглих командирів.
Та ось і вони — командири Житомирського драгунського і 3-го Бузького козачого — поспішають до генерала. Негайно — Котляревський знав, бо щойно передав цей наказ Войнову — вони повинні виступити на Ізмаїл, до якого нині від Челебе лишилося п'ятнадцять верст.
На столі лежала карта, тут же ось — і казанок з кашею, свіжою, ще гарячою, що смачно пахтіла підсмаженим салом. Пантелій допіру приніс її й просив поїсти, поки не вистигла, але штабс-капітан відставив казанок і взявся за журнал, до якого не зазирав протягом майже двох тижнів.
З чого ж почати? Що відбулося важливого за цей час? Звичайно, слід вибрати найсуттєвіше, а що й саме, коли все здається вартим уваги?
І все ж таки...
Посередині аркуша вивів: "Грудень" — не окрему дату, а місяць, і вирішив зробити огляд за минулі кілька тижнів; це буде легше й скоріше. Ну що ж, приступимо, пане штабс-капітане, ад'ютант і головний писар командуючого.
"2-го грудня, — записав для початку, — одержано донесення від генерал-лейтенанта дюка де Рішельє, що. відповідно повелінню командуючого 2-м корпусом, укріплення Паланка й фортеця Акерман шістьма батальйонами піхоти зайнято... листопада".
Дійшовши до дати, Котляревський знову глянув у вікно, а тим часом чорнило підсохло, він цього не помітив і писав далі, аж поки не побачив, що чорнила немає, на папері лишилось ледь помітне зображення числа, яке трохи згодом вицвіло, а пізніше й зовсім зникло; проте Котляревський, кваплячись, не виправив числа. Так і лишилося невідомо, якого ж то числа в листопаді 1806 року дюк де Рішельє зайняв Паланку й Акерман.
По вулиці мимо вікон ішли полки Войнова. Котляревський спостерігав за їхнім строєм і раптом у розриві між колонами на тому боці вулиці побачив татар. Вони розташувались невеликим табором поблизу від драгунів, їм щойно принесли сніданок, і, всівшись на кошмах, ординці заходились їсти.
Це ж аманати. Серед них трохи оддалік з своїми нукерами — брат Агаси-хана.
Старий сидів один, нукери стояли півколом і чекали, поки він попоїсть...
Мабуть, слід написати про поїздку до Агаси-хана. Адже Мейєндорф надав їй певного значення й послав донесення Міхельсонові і в Санкт-Петербург. Чому б не написати хоч би кілька слів про цю поїздку? Вона була не з простих.
І, певний, що писати треба, Котляревський схилився над розгорнутим журналом.
"Протягом останніх днів після того, як зайнято фортецю Бендери, командуючий корпусом, крім встановлення внутрішнього у фортеці порядку та доставки війську потрібного продовольства, маючи свої види на Ізмаїл, велику мав турботу до схилення буджацьких татар на бік Росії".
Справді, Мейєндорф ні собі, ні іншим спокою не давав. Квапили, щоправда, і його теж. Не раз приїздив ад'ютант Міхельсона — капітан Осмолов. Перша розвідка закінчилась, однак невдало. Ординці вагались: трактувати з росіянами чи ні? Чи варто про це писати? Може, не слід завантажувати опис несуттєвими деталями? А втім, нехай, не завадить.
"Татарські начальники й найповажніші у поколіннях вагались: чи прийняти дружньо російське військо, чи ні", — з'явилась у журналі фраза.
А що ж далі? І пірце побігли, потекли й слова, фрази, короткі, вкрай стислі.
Закінчується привал. Уже чути команду, гомін голосів, кінське іржання, важкий тупіт похідних колон. Першим виступає Стародубський драгунський полк. За ним — Новгородський мушкетерський і 11-й єгерський полки, а вже потім рушить артилерія: батарейна рота, напіврота Донської артилерії, піонери й замикаючим — Донський козачий полк Платова. А десь іншою дорогою — в обхід Челебе — пройде й полк задунайських козаків, яких веде Білокінь. Побачити б їх, посидіти при нічному багатті, послухати пісень рідних, а може, й слово до них сказати — останнє перед боєм.
Та не вдасться в ці дні до них заїхати, але вже там, перед самим Ізмаїлом, неодмінно знайде нагоду й побуває у них, треба ж бо знати, чи все є в них чи не відчувають в чому нестачі...
Та про це пізніше, а зараз дописати б слід про перший день походу на Ізмаїл, про другий день, про зграю якогось Пеглевана, який напав на Челебе і розграбував його вщент, частину мешканців з собою погнав. Войнов, якого командуючий опівночі командирував зі Стародубським драгунським і Донським Платова полками, а також напівротою кінної артилерії для розгрому розбійницької зграї Пеглевана, нічого поки що не встиг. Пеглеван утік під Ізмаїл. Ні, про це вже не встигне записати, нехай пізніше.
Котляревський зачерпнув ложкою трохи холодної каші, як раптом його увагу привернув гомін під самими вікнами. Кілька драгунів оточили татарина, вже літнього, у драному кожушку, він щось швидко розповідав і виразно жестикулював. Хто він? Місцевий мешканець? Чи хто інший?
Вбіг Пантелій. За ним — Нікітенко. Поручик знову ніс службу по охороні корпусного штабу, й Котляревському доводилося з ним зустрічатись мало не щодня. Поручик був схвильований, обличчя в-червоних плямах:
— Іване Петровичу, можна?
— Заходь. А що скоїлось?
— Розумієш, татарин тут один з місцевих.
— А що саме? .
— Каже, що годину тому із Челебе пішов Пеглеван зі своїми людьми.
— Воинов уже виступив; мабуть, наздожене.
— Не в тому річ.
— А в чому, поручику? Прошу коротше. Привал закінчився.