Тост сподобався, хоч було й незрозуміле, кого мав на увазі бригадир — родичів чи отари, коли бажав їм гладшати й множитись.
— Забагато наливаєш, — шепнув Котляревський, торкаючись руки бригадира. — Вони всі тверезі, а ти, гляди, й не встанеш.
— Впізнаю твої звички, пане піїте, але про мене можеш не турбуватись, ще ніхто не перепив бригадира Катаржі.
— І все-таки, прошу тебе, бригадире, хоч по можливості утримуйся. Адже ти — посол.
— Не можу, я частую.
— Не будемо сперечатись, але дозволь спочатку слово сказати, а вже потім... вип'єш.
— Тільки не тягни. Згадай, скільки нам ще треба об'їхати улусів.
— Сіл, мосьпане, сіл. Добре, що згадав про це. — Котляревський підняв келих і заговорив. Стефан, який підсів до штабс-капітана ближче, переклав швидко, не запинаючись:
— Шановні старшини! Мине якийсь час — і російська армія пройде через ваші степи. Вона змушена так зробити. Та ми віримо: ви не станете на нашій дорозі, будете розважні, пожалієте своїх жінок, дітей, свої отари, не виймете меча із піхов, до чого — це ми знаємо — закликає вас Гасан-паша... Небезпечно це. Ви знаєте, що російську армію спинити нелегко, нема такої сили, щоб це зробила, сутичка з нею могла б принести лише даремні сльози й кров вашому народові. Ми ж хочемо жити в дружбі та злагоді з вами. Хай мир між нами буде вічний на благо наших народів! Прошу вас, шановні старшини, і тебе, славний бей-заде, підняти за це свої келихи.
— Налийте горілки! — наказав Катаржі ординарцям. — За такий тост вип'ємо нашої...
Ординарці швидко наповнили порожні келихи із заздалегідь розкоркованих пляшок.
— Старшини! — сказав Махмуд-бей. — Я хочу сказати теж і прошу вас уважно вислухати й добре поміркувати. Я наймолодший серед вас, але я, волею аллаха й вашого повелителя Агаси-хана, ваш каймакам і тому певною мірою відповідаю за ваш спокій. Я закликаю вас до розсудливості! Хто мені друг, той послухає, а хто хоче стати моїм ворогом... — Махмуд-бей покрутив головою, оглядаючи своїх старшин. — Хочу надіятись, таких у моєму повіті не буде... Росіяни пропонують вічний мир і дружбу. Чи є щось дорожче від цього? Я питаю вас? Нема нічого дорожчого. Значить, вони наші справжні друзі. А вороги ті, хто кличе нас на війну, кому не жаль сліз наших дітей; жінок, батьків. Чи так я говорю? Так ось за це — вічну дружбу й мир з росіянами — випиймо й подамо їм свої руки.
Підвівшись на паласі, Махмуд-бей простягнув руку спочатку штабс-капітанові, потім бригадирові, подав руку й Стефанові. Перекладач шанобливо вклонився і лише потім обережно стис маленьку, але цупку долоню Махмуда.
— Хай буде так!..
Махмуд-бей підняв свій келих і випив. До дна, до останньої краплі. Всі старшини зробили так само.
— Але ж і міцна! — скрикнув молодий старшина, і всі невимушене засміялись.
— А ти думав!
— Російська горілка — це тобі не якась там ракія.
— Піднеси трут — загориться.
— Слабкому не по нутру, що й казати... Старшини закушували. Декому стало парко, і слуги внесли глеки з блідо-золотистим освіжаючим напоєм. Дзвеніли келихи, текла невимушена розмова. Котляревський раптом помітив, як Махмуд-бей, схилившись, щось казав старшині, який сидів по ліву руку од нього. Той уважно вислухав, розгладив собі вуса, кивнув і підняв пальця: знак, що він хоче говорити. Всі примовкли.
— Вельмишановні сусіди, і ви, російські посли, хочу слово сказати... Всі знають, ми ніяких договорів не підписуємо, аллаху, видно, бажалось, щоб ми лишились неписьменні. Усі ми писати й. читати не вміємо, але слово наше міцне. Що обіцяємо, то вже так і буде. Та нині час тривожний, війна. І треба щось міцніше слів, щоб нам повірили. І тому я пропоную послати російському паші по одному аманату від кожного села. — Він замовк, потім тихо додав: — Я посилаю брата.
Інакше кажучи, він пропонував заложників. У кімнаті на якусь мить запала тиша. Так несподівано сильно прозвучало слово старшини з рудими звислими вусами. Але далі гості Махмуд-бея, усі старшини, захоплені прикладом сусіди, заговорили — всі разом, не слухаючи один одного:
— Я пошлю брата!
— Я — молодшого сина!
— Я — внука!..
Котляревський, перезирнувшись з бригадиром Катаржі, здивований і збуджений, вклонився старшинам і окремо Махмуд-беєві:
— Спасибі, високошановне товариство, і тобі, славний бей-заде, за дружбу! Від імені моїх товаришів, усього війська російського — спасибі!.. Цю хвилину ми не забудемо!.. Аманати приймемо, і хочу вас запевнити: ви не пожалкуєте, що так учинили. І ще скажу: вашим родичам, які поїдуть до нас, усім, без винятку, буде в нас добре, їх приймуть так, як приймають лише друзів...
Перед світанком старшини, попрощавшись з російськими послами, роз'їхались по своїх селах, пообіцявши зразу ж послати в розпорядження каймакама своїх родичів, а той мав усіх разом відіслати в Бендери. Махмуд-бей жалкував, що його нові друзі так швидко від'їжджають, не встиг з ними й наговоритись, але він розуміє: баритись не можна, дорога нині кожна хвилина, адже й ворог, мабуть, не дрімає...
Перед від'їздом Котляревський і Катаржі підвели до Махмуд-бея коня. Це був один із двох рисаків, виділених командуючим спеціально для російських посланців, якими вони могли розпорядитись відповідно до обставин. Одного коня встиг захопити Селім, у метушні від'їзду знайти його не вдалось, а цього — рослого, сильного, золотистої масті — вони з легким серцем дарували Махмуд-беєві.
— Тобі! Не ображай нас відмовою, — сказав штабс-капітан і міцно потис маленьку тверду долоню ординця.
Махмуд-бей захоплено цокнув зубами, повільно обійшов навкруги коня, торкнувся бабок, притис на мить оксамитові ніздрі до своєї щоки.
— Дякую! Ніколи не забуду!..
Говорив тихо і зворушено і, раптом згадавши щось, покликав слуг. Вони вибігли з мазанки навпроти. Розмова з ними була недовга. Вислухавши свого молодого господаря, слуги кинулись сідлати коней.
— Дорогу до мого брата Іслам-бея в його повіт Оран-оглу вам покажуть мої люди. У степу нині не зовсім безпечно, а з моїми нукерами їдьте спокійно. Десять вірних ятаганів. Я сам поїхав би, але ж маю вирушити в Бендери, ось тільки дочекаюсь всіх аманатів.