— Чого не п'єш, гяурський кізяк? — вирячився Селім. — Ждеш, щоб примусив?
Це була та краплина, що переповнює чашу і навіть слабкого робить героєм.
Махмуд підхопився на ноги, зірвав зі стіни мотуза, миттю скрутив петлю і кинув Селімові на шию, як це робив, ловлячи в степу необ'їжджених жеребців, щосили потягнув до себе.
— Ти змусиш? Ти? Ах, шайтан! Ти нікого не змусиш, бо ти занадто слабкий, син Зульфії, осоружної жони мого батька. Ось так, бандюго й грабіжнику! Я скручу тобі руки для певності, і не пручайся, все однонічого не вийде...
Селім якусь хвилину лежав не рухаючись, очманіло дивився на Махмуда, потім рвонувся, але даремно, і захарчав, у безсилій люті шваргонув ногою по таці — розлилося вино, червоно спалахнуло на зеленій кошмі, змочило золочену Селімову туфлю. Це був останній удар Селіма, бо наступної миті Махмуд зв'язав йому й ноги...
— Ось так! — Відсапнув трохи й покликав: — Ельясе! Нукер розчинив двері, неначе стояв за ними й чекав наказу:
— Слухаю, ефенді.
— Сідлай коней.
10
Підібгавши ноги й затримуючи дихання, штабс-капітан готувався вдарити Махмуд-бея будь-куди і як завгодно, аби тільки дужче, але не встиг: той короткими точними помахами ножа перерізав на ньому мотузи й широко розчинив двері:
— Ти вільний!
Котляревський не ворухнувся. Руки й ноги так задубіли, що він не чув їх, але це його не турбувало. У мазанці залишалися Катаржі й Стефан. Що буде з ними? А Махмуд нетерпляче кликав:
— Іди ж!
— Без них не піду. Кроку не ступлю. — І вказав на звязаних. — Це мої друзі. Розумієш?
Якусь мить Махмуд вагався, барсом скочив назад, замахнувся кривим гострим ножем раз, ще раз. Звільнені від мотузів бригадир і Стефан з неприхованою насолодою випростались. Але Махмуд квапив:
— Мерщій!
Осідлані коні стояли посеред двору, біля них — готові в дорогу люди Махмуд-бея. Він щось крикнув — і нукер Ельяс побіг у повітку навпроти, рвонув двері, вивів офіцерських коней, розв'язав ординарців, разом вони винесли сідла, похідні мішки.
Махмуд, почекавши, поки росіяни приготуються, підбіг до свого коня, легко, як птах, піднявся в сідло, насунув глибше малахай і різко натягнув повід.
Як вихор, вимчали з двору. Попереду — Махмуд-бей і офіцери; решта — за ними, кінь за конем, голова в голову. У когось гілкою зірвало малахай, на грудці спіткнувся і мало не впав кінь.
Бігли навперейми перші вечірні зорі і, ніби вислизаючи з-під копит, забирались усе вище й вище, в самий зеніт, червоними птицями спалахували там і тремтіли в застояній небесній воді, далекі й манливі.
Дорога під копитами — як дзвін. На всі боки летіло тверде, закам'яніле груддя, билося в глухі дували, перелітало через них, дрібним дощем падало на повітки, низькі плоскі покрівлі халуп. Із дворів де-не-де визирали і ту ж мить щезали перелякані обличчя.
А вершники одним духом промчали через усе село й піднялись на темний, як грозова хмара, пагорб. Махмуд-бей обернувся, гукнув щось гортанне, дике, радісно блиснув очима, махнув нагаєм у бік вечірніх туманів, що клубочились, розтікаючись по видноколу:
— Орум-бет-оглу!.. Туди!..
Люди Катаржі не знали, що все це означає, тільки одне розуміли: їм поки що нічого не загрожує, Махмуд-бей не збирається везти їх до Ізмаїла, до Гасан-паші, інакше він би не звільнив їх, не посадив на коней, не віддав зброї й похідних мішків. Виходить, Махмуд — друг? Але спитати про це, потиснути руку цьому сильному збудженому молодикові не було часу — він летів поперед усього загону, і кінь його, здавалось, не знав утоми, як і він сам. Припавши до розвихреної вітром гриви, він ніби злився з конем,. що, почуваючи нетерпіння господаря, летів над землею, не торкаючись її, чорним птахом перетинаючи степ.
Уже понад годину минуло в шалених перегонах, але непомітно було, що татари збираються уповільнити біг, не було й натяку на це. І раптом, ніби попереду з'явилась невидима стіна, Махмуд-бей спинився, застиг як укопаний, спинились і всі інші. Офіцери, що їхали зразу ж за Махмуд-беєм, стали поряд нього.
— Тепер добре! — усміхнувся ординець і малахаєм витер спітніле обдиччя, воно блищало, блищали білі зуби й чорні, як у старшого брата, очі. — Тепер ви в безпеці!
— Спасибі, кунак! — схвильовано промовив Котляревський, простягуючи руку. — Спасибі, друже!.. Ти врятував нас, і ми цього не забудемо. Хочеш — вибирай собі коня. Даруємо.
— Подарунок? — Махмуд-бей розплився в усмішці. — Дякую, але не візьму. Те, що зробив для вас, не варте цього.
— Ми твої боржники, — сказав Катаржі. Лице його відтануло, погляд пом'якшав, затепліла усмішка. — Але ж де брат твій, Селім-бей? Що з ним?
— Шайтан з ним! — вилаявся Махмуд-бей. — Він сп'янів і спатиме. А коли прочумається, то, щоб не так швидко забрався на коня, я зв'язав його, за одним заходом і нукерів, щоб веселіше їм було разом.
— А все ж він може і наздогнати нас.
— Сьогодні — ні, а завтра — не посміє. Я братів покличу, старшин... — Махмуд-бей говорив так, ніби все це давно обміркував і офіцерам та їх людям справді нема чого тепер побоюватись. — Поїдьмо до мене. Ви здивовані? — Махмуд-бей раптом щиро, від душі засміявся. — Думаєте, я вас — у мазанку?.. У мене такої нема. Погріб, правда, є, але я в ньому овочі тримаю і бекмес... Окрім жартів, відпочити вам треба. Мої люди вартуватимуть, ніхто не зашкодить вам.
— Спасибі, друже, — приклав руку до грудей штабс-капітан. — Але відпочивати нам зараз ніяк не можна, ти вже пробач нам. Справа — насамперед. І справа серйозна.
— Розумію. І все-таки заїдьмо. Прошу вас. Десь опівночі будемо на місці... Може, і я чимось допоможу.
— Ми сподіваємось на твою допомогу... Ми про це якраз думали. І, безперечно, коли запрошуєш, заїдемо до тебе, посидимо, — сказав Котляревський. — Чи не так, бригадире?
— Безпремінно. Адже ми й хотіли заїхати. Ми багато чули про тебе доброго, — сказав Катаржі, ласкаво позираючи на молодого ординця, що так вправно сидів у сідлі, ніби народився в ньому.
— Вершник ти хороший — любо глянути.
— Дякую, бачка, на доброму слові! Спасибі, що не гидуєте моїм хлібом-сіллю... Село моє гарне. Вам сподобається. А пасовиська мої — найкращі. Кращі, ніж у Селіма, тільки він, шайтан, заганяє свої табуни на мої землі. —