— Куди їдеш, урус?
— До тебе, кунак, — відповів Катаржі.
— У гості ось приїхали, — сказав штабс-капітан і щиро всміхнувся. Кого завгодно така усмішка могла роззброїти, тільки, мабуть, не цього татарина: жодна риска на його обличчі не ворухнулась.
Стефан перекладав без затримки, слово в слово — швидко й чітко. Ординець спідлоба оглянув офіцерів та їхніх супутників і раптом усміхнувся теж, показавши жовті зуби.
— Не сподівався таких гостей.
— А ми без запрошення, — сказав Катаржі.
— З хлібом-сіллю до тебе, — додав Котляревський. — Та ще дечим, щоб освіжитися з дороги.
Голос перекладача звучав привітно, м'яко. "Правильно, молодець, — про себе відзначив штабс-капітан, — так і треба з ним",
— Гостям ми раді. — Ординець пожвавішав, зачувши, що гості приїхали не з порожніми руками, але тут же очі його хижо блиснули: — У гості їдеш, а мушкет для чого? І ножі?
— Цей? — спитав Котляревський, вказуючи на свого мушкета й короткі ножі за поясами у Солдатів. — Ти мисливець, мабуть? І, думаю, добрий. Ні лисиця, ні вовк не втечуть від твого коня і твоєї стріли.
Татарин слухав, і жорстке обличчя його трохи відтануло.
— І ми не хотіли втрачати нагоди. Тільки ж нам не пощастило, ефенді, нічого дорогою не трапилось.
— Розполохали дичину, шайтан урус, — сказав татарин. — Для чого прийшли в наші степи? Хто вас кликав сюди?
Вилиці на його сухому обличчі випнулися горбами, підозріло оглянув ставну постать штаб-капітана, блимнув на бригадира, ніби оцінюючи, чого ті варті.
— Ти, безперечно, розумна людина, ефенді, пробач, не знаємо твого імені, — сказав Котляревський, навмисне ігноруючи і погляд, і тон ординця. — Чи можна про такі серйозні речі говорити тут, серед степу? Поїдьмо краще до тебе чи твоїх родичів. Там і поговоримо, на твоїй кошмі.
Татарин роздумував не довго, круто повернув коня і як відрубав:
— Їдьмо!
Буджаки вимахнули на дорогу і на повному ходу вишикувались в одну лаву, як це роблять добре знайомі з військовою справою люди; це помітив штабс-капітан, та, мабуть, і бригадир не забарився відзначити бойовий вишкіл ординців, бо зразу ж недвозначно глянув на штабс-капітана. Ординці йшли однією суцільною лавою, здавалось, зіткнуться з льоту, розіб'ються, але нічого цього не сталося — мчали в одному кулаці, всі разом. Та ось закінчилась долина, і вони розсипалися півколом, стиснувши загін Катаржі з обох боків. Тепер їхати треба було тільки вперед, слідом за головною групою.
Їхали мовчки, не зменшуючи темпу. Бігли тіні вздовж дороги, шуміли обабіч очерети, то сизі під вранішнім сонцем, то темні, коли сонце ховалось за хмари.
Минула добра година. Раптом дорога скінчилась, щезла, скінчились і очерети, і перед загоном Катаржі в глухому вибалку виросло невелике татарське село, тихе й безлюдне. Татар, проте, це не збентежило, не зупинило: мабуть, така безлюдність для них — звичайне явище.
Вибравши момент, коли буджаки подались трохи вперед, Стефан порівнявся з Котляревським, якого чомусь вважав за старшого в загоні, і, дивлячись поперед себе, — на штабс-капітана він і оком не повів, — шепнув:
— Ми в руках сина Агаси-хана... Це старший. Я. впізнав його. — І ще тихше: — Грабіжник. Розбійник, яких світ не бачив.
— Зовуть як?
— Селім.
Стефан злегка притримав коня й, відставши, знову поїхав в одному ряді з ординарцями — Пантюхою і Денисом Орестовим.
Котляревський дещо чув про старшого сина Агаси-хана. Селім був найбагатший серед ханських нащадків, давно жив окремо від батька й усі роки ворогував з молодшими братами, нападав на їхні отари, відбивав кращих коней. На нього скаржились ханові й старшини, але батько на це не зважав. Селім був розумний, у наскоках на сусідів йому незмінне таланило, ніхто ж ніколи не міг сказати, що бачив його особисто під час нападів. Батько-хан призначив . Селім-бея начальником одного з великих повітів поблизу самого Ізмаїла, а на випадок смерті батька Селім міг залишитись володарем усієї орди.
Не спадало й на думку, що доведеться зустрітися з ним. Та однаково — нікуди не втечеш, не об'їдеш, рано чи пізно, але довелось би зустрітися і з Селімом. Нехай це буде зараз.
Штабс-капітан стиха передав бригадирові розмову з провідником. Той мовчки вислухав і сказав, що теж чув про Селіма і, якщо пощастить домовитися з ним, з іншими буде набагато легше.
"Коли б так, — подумав штабс-капітан, — та хіба знаєш, що тебе чекає сьогодні, завтра, через годину". Змовчав, сперечатися з Катаржі не час, та й приводу серйозного не було. Звичайно, вони спробують знайти спільну мову з Селім-беєм, для цього вони й приїхали в ці дикі місця; між ними, офіцерами російської армії, повинні бути повна одностайність і вміння триматися за всяких, нехай і небезпечних, обставин. Про це він якраз і хотів сказати бригадирові. Не слід так стискати руки на поводку, ні до чого це, розслабся, посміхнися, ніби й справді ми їдемо в гості до дуже приємних людей, майже друзів. Ну, постарайся! Спробуй! Нахилившись, ніби для того, щоб поправити вуздечку, штабс-капітан сказав:
— Не хмурся! Не думай, що село мертве. Із-за кожного рогу, навіть із-за стін, дивляться, стежать за кожним нашим кроком.
Котляревський говорив тихо, спокійно усміхаючись, розглядаючи вузенькі вулички, брудні подвір'я, збоку подивитись — штабс-капітан веде з другом просту, невимушену розмову про якісь дрібниці, що не мають ніякого, врешті, значення. І Катаржі потроху заспокоївся, рука на поводку ослабла.
"Дивний чоловік цей офіцер-піїта, — думав бригадир. — Як хороше, що командуючий послав саме його. По суті, вони в полоні, а йому хоч би що. Це, мабуть, найкраща міра поведінки в їхньому становищі". Досі Катаржі знав штабс-капітана як дуже делікатну, в міру наполегливу, але все-таки м'яку людину, і гадки не мав, що він має стільки волі, принадної витримки.
Бригадир проймався все більшою повагою до свого колеги і — самому здавалось цікавим — став вірити, що все закінчиться вдало.
Проїхавши в кінець вулички, Селім-бей неголосно покликав когось, і тої ж миті з двору навпроти вибігло двоє молодих ординців. Один схопив коня за вуздечку, другий підставив плечі, і Селім, ставши на них, зійшов на землю, хоч міг би, звичайно, скочити і сам. Потім ці двоє відвели коня під шопу і там заходилися протирати спітнілі його боки пучками сіна.