Ад'ютант зобов'язаний усе знати, все і навіть трохи більше. Така посада. І нікому немає діла, коли він відпочиває і чи відпочиває взагалі. Нікого не турбує, що штабс-капітан, стомлений, знесилений, прийшовши до себе на квартиру — одинокий будиночок поблизу від штабу, ще довго не лягає, не гасить до півночі свічок. Жовті, неначе масляні, плями довго лежать під вікнами в затверділих слідах кінських копит.
Хто знає, чим ад'ютант займається, над чим чаклує. Деякі з особливо доскіпливих гаряче запевняли: не інакше, як замішана жінка, але ніхто ні разу не бачив, щоб в одинокому будиночку, крім пралі, з'являлись особи прекрасної половини. Ні, жінок у себе штабс-капітан не приймав, хоч знову ж, як твердили ті, що його знали ще по драгунському полку, він не байдужий до краси взагалі, а до жіночої — поготів, і кращого розважальника, ніж він, в усій армії не знайти.
Поки командуючий лежить в опочивальні, а ординарець готує йому сніданок, ад'ютант встигає переглянути всі ранкові депеші й донесення і не тільки переглянути, але й скласти загальну доповідь, зробити за своїм розумінням і висновки, щоб потім, під час сніданку, коротко й разом з тим цілком умотивовано і вичерпно доповісти генералові про всі події за минулу добу.
Ад'ютант не забуває викликати до командуючого намічених ще звечора для доповіді начальників і командирів окремих частин. Проте всього не перелічиш. Починається новий день — з'являються і нові турботи, їх безліч, і до того ж усі важливі, їх неодмінно й невідкладно треба вирішувати, бо від цього залежить стан усієї армії і, можливо, навіть успіх наступної баталії.
А вже в кінці дня, коли, здається, все зроблено, і метушня в штабі відносно стихає, і, отже, можна б піти відпочити, — ад'ютант сідає за писання журналу військових дій, бо і цю роботу командуючий поклав на нього. "У вас, батечку, стиль строгий, а головне — суть виділити вмієте..." Не відмовишся. Просьба генерала — той самий наказ, хоч висловлений у ввічливій формі і скоріше схожий на похвалу. Щоб вести журнал, у ад'ютанта все напохваті: донесення з частин, карти, листи, чергові розпорядження командуючого. Ніколи не відмовлять у додаткових матеріалах і штабні. Вони ставляться до ад'ютанта дружньо, відрізняють його серед багатьох інших, як людину чемну й веселу. А бригадир Катаржі вважає за честь бути в товариських стосунках з штабс-капітаном, і той не залишається в боргу.
У приймальній командуючого, крім ад'ютанта, ще й ординарець генерала Федот Гаврилов. У кімнаті тепло, навіть жарко, але Гаврилов, не перестаючи, підкидає до грубки дрібно порубані березові полінця, полум'я гоготить, неначе ось-ось виплигне звідти на підлогу, пожадливо лиже до червоності розпечені дверцята. Котляревський, не відриваючись від паперів, запитує, чи не досить топити, в кімнаті ж нині не холодніше, як у лазні. Гаврилов охоче згоджується: справді, не холодно, ваше благородіє, але жар кісток не ломить, він це знає по собі. .Одного разу вскочив у халепу, не дай господи, у крижаній воді скупався, дуже застудився і тепер, як тільки намічається зміна погоди, до нестями крутить ноги, отже, нехай їх благородіє дарують йому, потерплять трохи, він, Гаврилов, годинку другу погріється.
— Грійся, Гаврилов, але у воду більше без потреби не лізь.
— Хто б ото поліз, пане штабс-капітане, та куди ж дінешся, коли вогонь зверху, а потім шрапнель. Хочеш не хочеш — полізеш.
— Тоді, звичайно...
Проглядаючи донесення, Котляревський відбирає найважливіші, щоб записати у журнал, і, щоб чого не проґавити, деякі документи перечитує двічі.
Закінчивши читати, стискає долонями скроні — з деякого часу поболює голова, ось так стисне — і не відпускає. Ковток води, одна-дві затяжки з люльки — і вже трохи легше. Поставивши дату — 30 листопада, Котляревський пише: "...Хоч командуючий і не мав наміру взяти фортецю Бендерську в безумовне володіння, одначе вважав за потрібне, щоб усіх мешканців та військових людей, що у фортеці й на форштаті проживають, переписати і, арсенал обревізувавши на поверхні, приставити до нього варту, що цього числа й виконано".
Поставивши крапку, присунув до себе донесення, надіслані напередодні зі штабу, і заходився переписувати з них по порядку, що саме знайдено у фортеці: скільки людей, а також гармат облогових на лафетах і без лафетів, усякого військового начиння, скажімо, картечі, ядер різного калібру, пороху, рушничних куль, а також рушниць трьох сортів, а зверх усього — дерева для лафетів, шанцевого інструменту. У кінці приписав: "Командуючий оголосив туркам, щоб вони ніскільки не турбувались і не дивилися з підозрою на перепис, їм зроблений, що це є порядок поліції, а варта при арсеналі — взаємна безпека..."
Тепер, здається, все, можна й покурити. І потягся за люлькою. Але тут же чітко уявив останню зустріч з турецьким пашею Гасаном. Паша і його старшини надміру хвилювались, улесливо дивилися на генерала, а Мейєндорф заспокоював їх і, здається, добився свого, отже, бесіда не була даремною витратою часу. Підрізавши пірце, знову розгорнув журнал. Остання фраза, яку він записав за 30 листопада, саме й була про цю бесіду: "Командуючий запевнив їх (турків тобто), що перешкод у відправленні релігії, звичаїв, торгу, промислів, рукоділля ніхто їм не чинитиме і щоб вони, вважаючи росіян своїми захисниками лишалися спокійні".
Ось тепер уже все. Задоволений, що не забув про цей епізод, згадав, як Гасан-паша після бесіди виходив із кімнати. Турок задкував до самого порога і все кланявся: ступить крок — і вклониться, ще крок — лобом до підлоги дістає. Генерал не витримав, сказав товмачеві: "Таке приниження персон своїх ганебне не тільки для них, але й для кожного, хто називає себе людиною. Нехай вийдуть як люди..." Перекладач швидко в ніс щось пробурмотів, і Гасан, рудобородий гладун, повільно випростався, шия і все обличчя, кругле, як куля, вкрилося червоними плямами. Вклонившись останній раз, він вийшов, а люди його так і не зважилися підняти голів.
Штабс-капітан, загорнувши журнал, поклав його в похідну скриню і не встиг опустити віко з мідними ріжками, як до кімнати, широко розчинивши двері, вбіг Катаржі, в шинелі наопашки, смугляве обличчя сяяло.