— А правда — юшка! Та, мабуть, добра!
— Тоді не гаймося, на трапезу, може, встигнемо.
— Еге, чекають вони... Непрошений гість — чого вартий?
— Забув, до кого їдемо? То ж свояки... А ти, може статися, і родича зустрінеш...
Пантелій похнюпився: либонь, сміється над ним Іван Петрович? Звідки тут з'явитися родичеві? Але в Котляревського ні смішинки в очах. І сказав, зітхнувши:
— Далеко мої родичі.
— А побачимо.
Котляревський легко скочив у сідло й спрямував коня по вузькій, майже непомітній стежці в обхід скелі. Пантелій — слідом.
Далеко їхати не довелось. За поворотом відкрилась низина, що повільно спускалась до берега, і в цій низині, майже біля води, палало невисоке багаття, біля нього і розташувались рибалки. Двоє з них на каменях-валунах детали сіті, інші, напівлежачи на чорних сукняних киреях, курили саморобні химерної форми люльки. Кашовар, чорнявий, з сережкою у лівому вусі козачок, чаклував над уазаном, щось підсипав у нього, черпав дерев'яною ложкою і, подмухавши, куштував, мружився, знову чогось підсипав і помішував у казані довгою ложкою. Ще один підкидав у багаття кореневища, шмат або гілочку сухостою; багаття загорялось яскравіше, іскри розлітались у всі боки, стріляючи в чиюсь кирею, в плече і навіть у вуса, але ніхто не ворушився, не відсувався, здавалось, нікого не зачіпає те, що витворює багаття.
До слуху Котляревського і здивованого Пантелія долинула пісня, яка виникла раптом, неначе з глибин річкових, самого вечірнього повітря, співало всього кілька козаків, інші слухали, напівзаплющивши очі, курили чи просто лежали й слухали. Широка й сумна пісня пливла, як вітер, над берегом, підіймалась вище і бралась до островів і, напевно, далі, на той бік, до козацьких поселень.
Про що вона була? Слова в ній важко розчути, та все в пісні знайоме: і мотив, і сама душа її, привільна, невгамовна, вічна.
Котляревський притримав коня, щоб не злякати, не зупинити співця. Пантелій також став за ним, міцно натягнувши повід. Та їх помітили, і пісня враз погасла, як гасне вранішня зоря чи влягається між скелями вітер, що бушував день і ніч. Погасла, а все ж відлуння її, саме дихання чулося, вся низина, аж до самої води, повнилася нею, і не було сили звільнитися від її чар.
Тим часом козаки, підштовхуючи один одного, підвелись, сторожко, хоч і зовні спокійно, поглядали на офіцера й солдата, який їхав слідом на низькорослому татарському конику.
Виділявся передній козак — на зріст не вищий, ніж його товариші, але кремезний, горбоносий, з сивуватими вусами; він був у розхристаному потертому жупані, у шапці з сірого смушка, натягнутій майже на самі очі.
Котляревський привітався перший. Козаки стримано відповіли, зняли шапки. Передній вклонився:
— Милості просимо, ваше благородіє, до юшки. Сказано це було скоріше з чемності, із звичайної гостинності, ніж із певності, що офіцер російської армії, який випадково попав до них, задунайських козаків, прийме запрошення й сяде до закоптілого казана. Офіцер — це, звичайно, дворянин, а який же дворянин, пан, стане сьорбати юшку разом з усіма із однієї посудини? Так, а може, інакше, думали козаки, спостерігаючи за офіцером і його солдатом, що, мабуть, недавно взятий до армії, вилицюватий, великогубий, з несподівано голубими і чомусь захопленими очима.
Але офіцер, напрочуд гаріно й легко спішившись; віддав повід солдатові і, знявши рукавички, потерши руки над багаттям, привітно, як давніїм знайомим, кивнув:
— З величезним задоволенням. Видно, сам бог привіз нас у ці місця, на таку багату козацьку трапезу.
І дивився вже, де б краще сісти, вибирав місце зручніше і щоб було ближче до багаття, до триноги, на якій у зако-тілому казані клекотіла, буліькала, начебто щось говорила, запашна рибальська юшка.
Козаки розгубилися — не взнали, як бути: сідати теж чи, може, постояти, поки їх благородіє поїсть? Та офіцер, привітно й якось зовсім по-простому усміхнувшись, — усмішка вмить осяяла тонке, пропечене сонцем, засмагле на вітрі, обличчя, — спитав:
— А чому ж, братове козаки, самі не сідаєте? Хазяям начебто так і не личить.
— Е, ваше благородіє, були колись хазяями, та ось по чужих краях довелось тулитися, — зітхнув один із козаків, чорнявий, у широченних полотняних шароварах, із завчасно сивими обвислими вусамш. І наче луна розійшлася — зітхнули всі його побратими.
— Не гнівіть бога, добродїї козаки, хоч, коли так, то, може, і віри своєї, землі ріідної відцуралися, а заразом і мову матерів своїх бідних заїбули?
Сказав і пожалкував: так страшно стало дивитися на обличчя простих мужніх людіей. Вони одразу, немов хмара набігла, потемніли, стислися їв тугі вузли руки, лише плечі струсонуло важке зітхання. Образив, роз'ятрив незагойні рани. Чому, чому так боляче івдарив?
Але слово сказано, і відповідати за нього треба тут же, не гаючись. І Котляревський готовий був на таку відповідь. Він дістав люльку, табакерку, пучками набив тютюну.
Горбоносий, що стояв ближче від інших, уважно подивився на нього й тихо мовив:
— Не були б ви, ваше благородіє, гостем, то за такі слова... Бог свідок, нікому б не пробачили. — Замовк раптом, немов клубок у горлі засітряв.
Котляревський — усмішка зжикла, обличчя сутінь облягла — поклав руку йому на плече.
— Забудьте, прошу вас. Не від добра сказані були... слова мої.
— Ми зла тримати не вміємо. Забудьмо.
— Ну от і добре. А зараз — і до юшки гуртом. Ви ж не передумали запрошувати нас з Пантелієм?
— Та їй-богу! Сідайте!.. А ми, може, почекаємо.
— Так ось як? Ви нас, вочевидь, і за людей не вважаєте? Хто ж примусить вас стояти й чекати? — спитав Котляревський доброю українською мовою.
Козаки перезирнулися. Несподівану радість і сумнів, безмежне бажання вірити і острах — усі ці почуття разом читались на їхніх обличчях.
— То, виходить, — ще непевно запитав старший, — земляки?...
— А ви ж думали хто? — усміхнувся Котляревський. — Я з матінки Полтави, а Пантелій Ганжа — мій ординарець — з Великої Багачки, що на Пслі. Може, чули про такі міста?
— А як же не чути? То преславні городи! — заговорили козаки всі разом. Деякі підійшли зовсім близько, заглядаючи в очі. Та тут старший могутньою рукою відтрутив передніх, відступили й інші.