Новожилов не міг перевести дух. Стояв, вирячивши очі, руки тремтіли, йому здавалося: козак зараз дістане ножа і піде просто на нього. Але той дивився вже в інший бік, потім ще раз повернувся, побачивши Котляревського, зірвав шапку, вклонився й рушив за поріг.
Чути було, як він іде порожнім гримким коридором, і чоботи його гупають по дерев'яній підлозі. Хряпнули вхідні двері.
— Розбійник! Запорожець! — продихнув нарешті Новожилов. Опам'ятався, зиркнув на Котляревського: — І ви хороший! Замість того щоб покликати сторожа, стояли... і ще перекладати збирався. Тільки з поваги до вашого покійного батюшки, що прослужив стільки літ у магістраті, прощаю вам... А якщо вдруге... — Не договорив, поважно пройшов через кімнату.
Котляревський сховав папери в стіл, машинально одягся і покинув канцелярію. На ґанку, вдихнувши свіжого повітря, спинився. Навкоси через майдан у сірій селянській свитці простував козак, а вітер услід за ним гнав червоне листя, пташиними зграями воно крутилось навкруги, то припадаючи до землі, то злітаючи в повітря. А козак простував, твердо ступаючи по землі, не озираючись, не звертаючи уваги на перехожих, заглиблений у своі думи.
За Шведською могилою сідало сонце, і в тону місці на півнеба розливалась червоно-синя ріка, береги її вбвільно темніли, попелясті оторочки неначе в'янули, щезаючи, розтоплюючись у вечірньому небі. І нібито з цієї синяви, з глибини самого серця народилась пісня:
Ой гай, мати, ой гай, мати,
Ой гай зелененький!
Десь поїхав мій миленький.
Чисті голоси і сама пісня розтривожили.
Котляревський легко зітхнув і наддав ходу... Нe помітив, як вийшов на Панянку. Внизу, скільки око бачить, розкинулись луки, а на другому боці долини, на горі, здіймались півколом монастирські стіни; на скатній покрівлі дзвіниці червонів останній промінь сонця.
Ось тут, на Панянці, одного разу в такими, як і сам, бурсаками забрів у підземні ходи, що лишились у Полтаві з давніх-давен, довго блукали по них, поки нарешті вибрались. На все життя запам'ятався похід той. А пізніше, як уже вуса посіялись, приходив сюди на вечорниці, слухав пісні, спостерігав ігри парубочі і сам, траплялося, разом з хлопцями пісні співав, смалив тютюн-самосад, кружляв у шалених танцях. Гарний був час. Юність. Невже ж нема її, пішла назавжди? Але ж, він-то й не жив зовсім: кілька зим бігав до дячка, потім — семінарія, і ось уже три роки в канцелярії. Здається, тільки тоді й жив, як починались літні вакації. Де тільки не носило! Чого бувало, не надивишся та не начуєшся за літо! Добре було й товариство... І Міклашевський ходив. Міклашевський! Ех, пропав козак ні за цапову душу. Коли б міг, пішов би з канцелярії і Федора б умовив. Та зважитись на це нелегко. Насамперед — куди підеш? Де дістанеш місце?
З гори Панянки в різні кінці збігало кілька стежин, губились у високій траві. По підгір'ю юрмились хатки, світилися проти вечірнього сонця вікнами. Із однієї хтось вийшов. На коромислі порожні відра погойдуються. Трохя нижче — криниця, і вода в ній чиста, холодна, нектар божественний, особливо коли п'єш із рук добрих...
Вона сказала, що звуть її Ганною. Поставила відро на цямрину й чемно так: "Пийте, будьте здорові". Він пив, вона не квапилась додому. Злякалась чомусь, коли побачила його вдруге. Але й не поспішала прощатись. Стояла, поки мати не покликала. Легко підхопила важенні відра й пішла. А втретє, побачивши його на тій же стежці, спробувала піти — і знову лишилась.
— Добрий вечір! Давно вас не було на Панянці. Чи не хворіли?
У голосі тривога, співчуття.
— Трохи,серденько, було.
— Правда? А чим же?
— Від думок про тебе... А більше нічим.
— Смієтесь над бідною дівчиною. — Потупилась, кинулась до відер. А він не пустив.
— Почекай хвилинку. Не тікай так швидко. Дай... подивитись на тебе. І попити.
— Та пийте собі на здоров'я... Мабуть, у вас і криниць нема на Мазурівці?
— А ти знаєш, звідки я? Може, знаєш, як і прозиваюсь?
— Знаю. З канцеляристів будете, . — А звідки дізналась? Я ж не казав.
— Батько вас бачили. Вони не велять стояти з вами... Нерівня я вам. — І тихше, з болем: — Віддають мене за хлопця з Тахтаулова. Уже й заручини були. Так що... — В очах і докір, і сльози. — Прощайте!
І, піднявши коромисло з почепленими на ньому відрами, пішла, попливла вузенькою стежиною вгору, до хати за вишневим садом. А він дивився затуманеним поглядом услід — на тонкий стан, схилену голову й коси, що бились на білій сорочці. Вона ж ішла все далі й далі, поки не закрили її тонкостовбурні кучеряві вишні. Пішла. Зовсім не побачить він її більше. І нікого в нього нема. Багаті цураються бідного канцеляриста, а бідні... мабуть, стережуться: як би панок не обдурив їх, не насміявся. Байдуже, йому нікого не треба. Ні багатих, ні бідних. Та й не про це його думи, хоч і болить серце, іноді так защемить, що хоч кричи. І нехай щемить, нерозумне, нехай болить: що він йому скаже, чим зарадить? Нічим він його не зарадить...
Одначе час і додому, матінка чекає з вечерею, сама не сяде за стіл. А просив же: "Не чекай, може, затримаюсь". А вона своєї: "Не можу, сину. Без тебе і їсти не хочу". Ось і поспішай, брате Іване, у палац свій на Соборній, що воздвигнутий на тому самому місці, де чотири вітри з чотирьох сторін світу стрічаються.
Завернув у провулок, здаля побачив семінарію — і швидше забилося серце. Не раз уже так траплялось: прямує додому, а в провулок неодмінно заверне. Хай це і гак зайвий, а все одно тягне. Уповільнюючи ходу, задивився на ледь освітлені вікна: семінарська братія, мабуть, ще студіює, гомонить, сперечається. Зазирнути б, дихнути повітрям альма-матер. Та, мабуть, ні: далі, далі веде його доріжка.
— Іване! Чи це ти?
Здається, його кличуть? Так, його. Але хто? Та це ж отець ІоаннІ Хотів бігти — так зрадів, але той швиденько спустився з ґанку й уже спішить назустріч! У рясі, в бороді, а обличчя свіже, не старе.
Підійшов, обійняв, залоскотав бородою:
— Здоровий?
— А що мені подіється? А ви, отче? Майже тиждень не зустрічались.
— Про що згадувати? Покашляв був, а попив медку — і як рукою зняло... А я ждав тебе, Іване...