Степом стелився рожевий туман, закриваючи хащі очерету на болотах, пагорби і ярки, плив і плив, невідоме звідки з'явившись і невідомо де щезаючи, неначе самий час, що, подібно туманові, без кінця й початку.
Прямо по дорозі — старою мечеттю, караван-сараєм при в'їзді, похмурими стінами фортеці — вгадувались Бендери. Коні, відчуваючи наближення житла, а відтак і бажаного відпочинку, свіжого корму, бігли легкою риссю без примусу.
Але подорожні приблизно за три версти до міста звернули на путівець, врізаний чорною смугою у сизий степ аж до невеликого селища, закритого молодим тополиним гаєм.
Перед селищем стримали коней.
— Заїдемо на часину — і додому, — сказав штабс-капітан, не обертаючись. — Провідаємо своїх. Давненько ж не були.
Пантелій — так звали солдата — знизав плечима: була б турбота запитувати, однаково зробиш по-своєму, пане штабс-капітан. Проте сказав:
— На часину — то можна. Та не відпустять вас так просто, за стіл посадять неодмінно. А там, дивись, і запоночіє. Що ж потім їх превосходительство скажуть?
— Та ти, Пантелію, про пана барона більше турбуєшся? — усміхнувся штабс-капітан. — Проте твоя правда. І все ж подумай, до кого їдемо? Товариші по службі, драгуни, гроза супостата! Це тобі не жарт.
— Я про це не кажу. Я, ваше благородіє, Іване Петровичу, за вас клопочусь. Та ви й самі думали в Бендерах неодмінно сьогодні бути.
— Це правда, думав. Але ж у нас, у Полтаві, з приводу цього кажуть так: поспіємо з козами на торг. А панові нашому, сиріч командуючому, що-небудь та й скажемо. — Лукава посмішка освітила на мить тонке, подекуди побите дрібними віспинами, обличчя штабс-капітана. — Коли не ти, хто видасть?
Пантелій здивовано гмикнув, здивування зразу ж змінилось образою:
— І не гріх вам, ваше благородіє? Чи я здатний на таке?
— Ого, образився! Не годиться так, Пантелію. Жарту не розумієш?
— Але й жарти різні бувають... Та я ж за вас... Та що там...
Пантелій махнув рукою, не договорив, у погляді струмилась така відданість, що штабс-капітан збентежився.
— Знаю... І дякую. З таким, як ти, служити — горя не знати... Ну й закінчимо на цьому... Більше години не загостюємось. А коли що — нагадай. Неодмінно! Як там, на Дунаї, пам'ятаєш?
Штабс-капітан потяг повід на себе і зразу ж відпустив — буланий, наче пущений на волю, легко, з копита, перейшов на рись.
Пантелій також торкнув повід, хоч його коник і без цього рвонувся уперед, щоб не відстати від буланого, більше того — намагався піти з ним поряд, а то й обігнати. Пантелієві коштувало деякого зусилля притримувати його, щоб не забігав наперед.
До самого селища супутники їхали мовчки, кожний думав про своє.
Штабс-капітан не без прихованого задоволення спостерігав, як добре тримається в сідлі ординарець, начеб він сам його навчив цього. Подобалась штабс-капітанові й кмітливість солдата, старанність. Траплялося, він прямо казав про це Пантелієві, хоч інші офіцери штабу не дозволяли собі такого і йому не радили, навпаки: "Слід більше вимагати, щоб не розбалувати". Ось бригадир Катаржі — хороша людина і товариш непоганий, а до свого ординарця ставиться не так, як належить, штабс-капітан не міг навіть говорити про це спокійно, а Катаржі, як звичайно, жартував: "Розпусти підлеглого — сам у нього будеш ординарцем..." Не розумів Катаржі, що й солдат — людина з головою і серцем. У штабс-капітана виходило все само собою, природно, він не міг інакше, не міг безпідставно сердитись, вимагати неможливого.
Саме тому з ординарцем у нього склалися товариські відносини. І Пантелій платив йому душевним теплом, повним довір'ям, був дбайливий, як добра нянька...
Уже на марші штабс-капітан застудився, і днів сім його трясла лихоманка. Пантелій доставив його в похідний лазарет і не відходив протягом усієї хвороби. Десь роздобув меду, знайшов цілющих трав, приніс липового цвіту, вариї усе те, а запашним відваром поїв, ходив, як за малою дитиною, дивуючи лікарів. Ті майже цілком довірили йому доглядати офіцера, та, власне, кращого догляду ніхто і не дав.
У селянській хаті, де влаштували штабс-капітана, Пантелій стелив собі кінську попону на глиняній долівці білі ліжка хворого, щоб кожної хвилини, вдень чи вночі, бути близько.
Одного разу штабс-капітан прокинувся серед ночі, побачив у слабкому місячному світлі Пантелія; той задрімав, стомлено схиливши голову на груди, штабс-капітан боявся поворухнутись, щоб ненароком не збудити, і все ж ординарець почув, підхопився, страшенно збентежився, не міг собі пробачити, що задрімав, дозволив таку розкіш...
Про своє минуле Пантелій розповідав скупо й неохоче, і штабс-капітан не наполягав. Але в дні хвороби, сидячи довгі осінні вечори в одній хаті, ординарець мало-помалу розговорився і дещо розповів. Родом він із Великої Багачки — це штабс-капітан знав і раніше, є в нього батько-мати, дві сестри. Уже скоро три роки, як забрали його з рідної хати, натягли солдатський мундир, і з того часу він нічого не знає про своїх, і взагалі не знає, чи живі вони, а може, милосердна паніматка збиткується над старими, а сестер занапастила, стоптала їхню красу дівочу, проміняла комусь. Пантелій раптом замовк, знітився; чи не сказав зайвого? Штабс-капітан, хоч і добра людина, а все ж пан, його благородіє. На запитання відповідав коротко, ні слова не додав більше.
Напередодні від'їзду, коли хвороба пройшла і лікар дозволив офіцерові вернутися в стрій, за давньою звичкою, штабс-капітан прокинувся рано. Пантелія в хаті вже не було; визирнувши у вікно, побачив його біля коней. Ординарець, як видно, почистивши їх, готувався напувати.
Ранок був тихий, свіжий. Десь зліва за високими старими кленами сходило сонце.
Штаб-капітан накинув на себе шинелю і, відхиливши двері, почув пісню. Вразила мелодія. Хто ж це співає? Прислухався. Здається, Пантелій. Так і є, його голос. Але сумний, одначе, і слова зовсім не знайомі. Слова? Але, боже мій, вони печуть серце, тривожать розум!
Пантелій, певний, що його ніхто не чує, співав досить вільно й природно. І штабс-капітан мимохіть заслухався. Загорнувся в шинелю, застиг на порозі.
...Відірвали хлопця від рідних, розлучили з батьком-матір'ю, і тепер не знає він їхньої долі гіркої. Нічого не знає, не відає, а дні минають, тягнуться нескінченною низкою, поки не зложить він свою буйну голівоньку на чужому полі, під чужим небом. А якщо живим залишиться, то хоч би там що, а повернеться на батьківщину, зустрінеться з своїми побратимами, разом підуть вони на поклін, на зустріч з паніматкою милосердною, згадають їй муки мученицькі, сльози таємні і явні, нічого не забудуть, і не буде їй прощення й пощади. На весь рід її упаде жорстока кара.