— А я нічого цього не чув. І не можу знати, як це могло статись.
— Загадка, — весело сказала Марія. — І хто нам її розгадає — не знаю...
Два дні гостював на хуторі Голубовича поручик Нікітенко. Він багато жартував, захоплювався "Енеїдою", просив Івана Петровича прочитати з поеми хоч уривочок. Той відмовлявся, посилаючись на погану пам'ять, та коли разом з Нікітенком починала просити й Марія, він погоджувався.
Від'їжджаючи, поручик просив Котляревського при нагоді — коли буде в Полтаві — відвідати їх полк, його товариші-офіцери будуть раді прийняти у себе земляка-поета.
— І взагалі, пане вчителю, дивлюсь на вас, на вашу поставу й думаю: вам би військовим бути, та ще гусаром, а не вчителем. Може, надумаєте, то ласкаво просимо до нас, в офіцерське товариство, — сказав напівжартома-напівсерйозно Нікітенко, обіймаючи Івана.
— Знайшли військового! — весело усміхнувся й собі Котляревський. — Прошу ось, приїхавши в Полтаву, завітайте до моєї матусі й передайте їй мого листа й гроші...
— Не турбуйтесь, усе виконаю.
— Спасибі!.. А запросини ваші приймаю. Як буду вдома — зустрінемось.
Нікітенко поїхав. Але ще довго чути було в домі Голубовича мелодійний звук піддужних дзвіночків. Дзвін той не танув, переслідував і тоді, коли Іван повернувся в будинок, у класну кімнату, де його ждали учні.
І гадки не мав Нікітенко, що його побажання невдовзі здійсниться. Менш усього думав про це й Котляревський.
13
Пізно ввечері десь угорі почулося глухе ґелґотання. Широко розчинивши вікно, Іван побачив врізаний у небо темний клин. Він рухався досить повільно понад тополями, час від часу вітаючи все навколишнє радісним кличем.
— Добрий вечір, гусоньки! — мовив зворушено, ніби пернаті гості, що поверталися з вирію, могли його почути.
Довго стояв біля вікна, проводжаючи затуманеним поглядом добрих вісників весни, що зникали в далекій імлі. Свіжий вітер остуджував відкриті груди, плутав волосся, кидав їх в обличчя, прошмигнувши в кімнату, обережно шамотів сторінками розгорнутої книжки.
Котляревському йшла двадцять сьома весна, а він почував себе юнаком, що тільки-но вступав у життя, і з тим більшою цікавістю, раптом озирнувшись на пережите, побачив, що два з чимось роки, проведені в домі Голубовича, не минули марно. За цей час він дещо написав, і якби отець Іоанн Станіславський якимось чудом підвівся й глянув на все, що зробив він, можливо, сказав би: "Для початку, сину мій, не так і погано, але тільки для початку..."
Як тільки закінчаться заняття, він зразу ж майне до Полтави, відвідає матусю, побуде з нею якомога довше, подихає повітрям батьківської хати і ніби ненароком спитає: "А чи не хотіли б ви, матусю, щоб у хаті нашій оселилась ще одна особа, ну, буцім дочка ваша?" Мати жде цього і, звичайно, благословить сина, але спитає: "А чи буде вона, сину, тебе шанувати?" — "Ох, мамо, велика душа ваша, сина свого ви любите, але ж він не провидець..." Погуляє потім по знайомих вулицях і провулках, подивиться — хоч здалека — на альма-матер: як же обминути провулок Семінарський; вклониться могилі вчителя і конче відшукає Нікітенка. Гріх не зустрітися з ним, не запросити до себе. Поручик, несподіваний приятель, не уявляє собі. як багато важив його раптовий візит на хутір. Коли б не він, може б, і тепер Іван не знав про долю свого дитяти. Не знав би, що "Енеїду" читають і навіть шукають, прагнуть придбати, скрізь знаходяться добровільні переписувачі, і, завдяки їм, вона ходить між людьми, мандрує по безконечних шляхах імперії, ночує у хатах для проїжджих, скорочує довгі одинокі ночі ченцям та послушникам у їхніх задушливих келіях, веселить серця посполитих і невільників-кріпаків, котрі не знати як дізнаються про неї і, незважаючи на неписьменність, передають поему від села до села, від батька до сина, з уст в уста.
Це радісно і... тривожно: ану ж це захоплення — лише данина моді, а мине якийсь час — і все щезне, забудеться, як і багато що іншого забулося, спливло за водою, хоч сучасникам здавалося вічним, непорушним? Хіба ж не відомі такі приклади раніше? їх скільки завгодно.
Слава ефемерна, примхлива, наче зарозуміла, високої думки про себе панянка: сьогодні, зненацька відвідавши тебе, пригріє, приголубить, навіть надію подасть, а мине день-два — і, раптом прохолонувши, піде, не попрощавшись, назавжди. Але бог з нею, з тою славою! Не заради цієї вередливої панночки він працював, не знаючи ні дня ні ночі. Було щось важливіше за неї.
А взагалі — досить про це. Йде весна. А це прекрасно. Уже збігли паводкові неспокійні води Супою і відкрились смарагдові луки, ліс оживає, ось-ось одягнеться в шумливі зелені шати.
Завтра — неділя, цілий день вільний, отже, можна з ранку до вечора бродити по луках і наче випадково зустрітися там з Машею. Вони говоритимуть про всяку всячину, вона розповість про поїздку в Драбів до родички, про що-небудь ще. А потім він відкриється їй і спитає, що думає вона про свого дивакуватого вчителя. Чи вартий він людського щастя? Тільки б наважитися. Раніше вже не раз, бувало, пробував заговорити з нею про найзавітніше і... звертав усю розмову на жарт, заважала зайва делікатність, незрозуміла нерішучість сковувала кожен рух, втрачав раптом мову, і це викликало в неї усмішку. "А ще поет!" — казав її погляд. "Звичайно, маєш право сміятись. Але ж я не винен. Якби ти не була така вродлива, я був би сміливий. Але ж ти найкраща у світі, нема вродливішої за тебе, і я боюсь почути у відповідь одне-єдине слово, яке не залишить ніякої надії. Тоді всьому кінець..."
Одначе далі теж зволікати не можна. Завтра або ніколи, і хай до чорта йде отой старий золотоніський шкарбан, який знов унадився на хутір. Маша боїться його упадань, його подарунків і страждає, що, боячись образити дядечка, не може прямо відкинути гидке залицяння. А воно стає все упертішим.
Отже — завтра. На хутірському вигоні зберуться дівчата й хлопці, будуть музики, танці, ігрища. Маша неодмінно відпроситься в дядечка, Іван, звичайно, теж піде.
Приготував і одіж: свитку, шапку, чоботи, штани і червоний на два сажні завдовжки, пояс. Закінчиться вечір — і вони з Машею підуть разом, їх ніхто не помітить у березі.