— Чому ви кажете — бачив, був? Хіба?..
— Так, на жаль. Немає вже — царство йому небесне — матінка написала. Але слово його живе! Забути його — значить забути самого себе...
Іван говорив тихо, але в кожному слові було стільки почуття, упевненості й піднесення, що й Маша пройнялася його силою і захопленням.
І, ще твердо не знаючи, чи правильно говорить, але серцем бажаючи підтримати цього одержимого з чорними палаючими очима і твердою рукою, сказала:
— Ви все зробите! Неодмінно!.. Я вірю в вас!
— Спасибі, Машенько!
— Ви стомились! Ідіть відпочиньте. А завтра... побачимось.
— Невже? Де? — І, раптом зрозумівши, що так і буде, прояснів: — Я зовсім забув!.. Звичайно ж, і завтра, і післязавтра.
— Ідіть! Ідіть!
— Іду. — Ще раз поцілувавши їй руку, швидко вийшов із вітальні.
У себе в кімнаті, не запалюючи свічок, присів до столу. Лягати не хотілось, хоч ноги гули від утоми. Знав: не засне. Прожив один день, а здалось — роки.
Допитливо, не маючи сили відірвати погляду, вдивлявся у величезну, що залила півнеба, заграву. "Томару покарав бог". Чи таки ж бог? Чи не причетні до пожежі Іванові добрі друзі? Коли б не скоїлось біди з ними. Ось що турбувало, не давало спокою. Аж на ранок, коли старий Герасько Свербиус повернувся із Коврая і повідомив, що Томару покарали його ж люди, та тільки нікого не знайшли, Іван приліг і задрімав. Вперше провів ніч у домі, куди прагнув усім серцем і де знайшов притулок. Невідомо тільки — чи надовго...
12
Минула зима. У Супої схлинула прибутна вода. Не забарилось і літо. Але й не загостилось. Червонобоким яблуком відкотилося, відпалахкотіло ранніми світанками. І ось уже на порозі осінь. Обсипались на хуторі садки, затужавіла земля, а повітря — наче загусло. З полів звезено останні полукіпки пізньої гречки; на луках, по той бік Супою, сивими козацькими шапками розсипались стоги, сторожовими чатами стали вздовж берега, удень і вночі заглядаючи в чисті води річки.
Того року, а особливо зимою, сніжною і хуртовинною, Котляревському працювалось, як ніколи раніше, добре, він закінчив перші три частини своєї поеми, названої на зразок великого римлянина "Енеїдою".
Працював багато, пам'ятаючи напуття покійного вчителя Іоанна Станіславського: "Ти повинен..."
Кожного разу, закінчивши ще одну сторінку, шкодував про нездійсненну зустріч з отцем Іоанном, бо саме йому хотілось прочитати все, написане в останній час. Що сказав би вчитель — строгий і добрий друг? Та зустрітися вже не доведеться. Невдовзі після його від'їзду Станіславський помер.
Написала про це матінка в одному з останніх листів. "Уся семінарія і багато міщан, Іване, проводжали його. І я була там. Наплакалась. Високого розуму й доброго серця була людина. А як він любив тебе! Помолись за нього, сину... А в Полтаві вже зима. Усі вулиці снігом замело. Бережи здоров'я своє, не застуджуйся, носи мою хустку... І коли ж ти приїдеш? Одній тяжко..."
Іван читав і перечитував дорогі рядочки, і уявлялися йому будиночок на краю Соборного майдану, сумовите обличчя матері, і великий старець, і голос його: "Ти повинен, сину".
А коли сідав до столу, забував про все на світі й бачив лише своїх невгамовних троянців, їхнього отамана-шибайголову. Вони переслідували його вдень і вночі. Бувало, схоплюючись серед ночі, похапцем засвічував свічку, шукав папір, пера і з п'ятого на десяте записував вдалу думку, яка з'явилась так несподівано.
А вранці, прочитавши написане, або викидав його, або переписував від рядка до рядка знову.
Для нього всі троянці були реальні люди, він знав їх особисто і не раз просиджував з ними за одним столом, пив з одного ковша, з одного казана їв.
Він міг розповісти, хто з них що любить, а чого терпіти не може. Вони доводились йому братами-близнятами. Інколи здавалось: Еней — це він сам. Не легендарний ватажок троянців, а він, Іван Котляревський, іде в запеклий бій за землю батьків, сидить у години відпочинку серед побратимів з пінистою квартою, летить у танці з Дідоною.
Добре були знайомі й ті, хто з волі його нестримної фантазії попадав у пекло. Сидориха, відома у Полтаві перекупка, зжила зі світу трьох своїх чоловіків. Поет знайшов їй і подібним до неї "тепле" місце у пеклі. Туди ж потрапив і чиновник, який драв із живих і мертвих. Звісно ж, це був трохи схожий на його колишнього начальника — добродія Новожилова, але й не тільки на нього — харківські, київські і навіть золотоніські новожилвви пізнавали себе у мундирних особах.
Поет знав на ім'я кожного хапугу, казнокрада, чинодрала, що опинились у пеклі, і міг з твердою впевненістю сказати, за які саме гріхи судилось їм вічно кипіти в геєні огненній. Багатьох із своїх "героїв" знав в обличчя, міг би розповісти, хто їхні батьки, де вони вчились, коли стали чиновниками, здирцями, без цих знань він не міг би і рядка написати.
Не раз Маша допитувалась, де він бачив таких людей, де зустрічався з ними, він же у відповідь загадково посміхався і умовляв послухати ще один уривок з поеми. Як звичайно, читаючи, залишався спокійним, а коли помічав, що біля повних вуст Маші з'являються ледь помітні зморщечки, а потім, не витримуючи, вона заливалась по-дитячому дзвінким сміхом, Іван, стримано усміхаючись, знизував плечима: чому б так сміятись?
Машу це чомусь смішило ще більше. Якось, уже в кінці літа, вона умовила Івана Петровича довірити їй на кілька днів рукопис, вона перепише його для своєї родички з Драбова. Та нібито про поему десь уже чула і дуже просила дати їй почитати.
— Не розумію. Поема з вашого будинку нікуди не вивозилась, — дивувався Котляревський. — Де ж вона чуда?
— Це я винна. — Маша зніяковіла під докірливим поглядом учителя. — Я гостювала там — пам'ятаєте, на минулому тижні? — і проговорилась. Мабуть, дідько за язик смикнув. Пробачте, пане вчителю, не буду більше.
Маша так мило усміхнулась і так ласкаво подивилась, що довелося поступитись. Одержавши рукопис, вона кілька днів майже не виходила, до себе теж нікого не впускала, переписувала строфу за строфою, частину за частиною, а закінчивши, акуратно зшила розрізнені аркуші, вклала в обкладинку з-під старого французького роману. Вийшла непоганого вигляду рукописна книжка. Пізніше Маша випросила й чернетку, Іван спочатку був невблаганний.