Іван здригнувся. Стримав себе, щоб не накоїти лиха. А слова Томари вп'ялися ножами в саме серце. Іван розправив плечі і, стримуючи голос, намагаючись говорити якомога спокійніше, відповів:
— Я вільна людина, мосьпане. І що це саме так, видно із свідоцтва, яке при мені. Ось воно. — Дістав із внутрішньої кишені цупкий лист паперу і розгорнув його перед виряченими очима Томари. — Це свідоцтво скаже вам, що я спадковий дворянин і весь рід мій вписаний в Єкатерининську формену книгу, в шосту її частину. Підписано і гербовою печаткою предводителя нашого повіту пана Черниша скріплено. — Згорнув папір, знову поклав до кишені.
Губи пана Томари скривились у зневажливій посмішці;
— А що в тебе є? Скільки душ?
— Душами не торгую, мосьпане, і цим горджуся. Еге, горджусь! І прошу не тикати... — Голос Івана затремтів. — 3 цієї хвилини я вам більше не слуга. Шукайте собі когось іншого. І запам'ятайте; рано чи пізно ви відчуєте силу тих, над ким ви збиткуєтесь, як тільки вам заманеться. Бережіться мирського суду, пане душеторговець!..
Томара швидко й уривчасто задихав: ось-ось, здавалось, не стане йому повітря:
— Загрожувати? Мені? Та я!..
— Я вам не загрожую. Печуся про ваше благо... Прощайте! — І швидко вийшов із опочивальні.
Томара щось казав услід, кликав камердинера, а він, не обертаючись, нічого не слухаючи, йшов з коридора в коридор, поки не потрапив у вітальню. І тільки тут опам'ятався. Що ж він наробив? Не зумів стриматись. Не зупинився вчасно, не опанував себе, і ось — Лаврінові не допоміг, не буде й лікаря в Тараса. І сам залишився без місця. Але це не біда, головне — не допоміг людям.
— Що з вами? Ви зблідли! — почув раптом і побачив перед собою пана Голубовича. — Нікого не помічаєте, не вітаєтесь, а ми ж таки разом чарку пили. Чи не так, пане Іване?
— Вибачте, Семене Гервасійовичу! Так вийшло. Вибачте, ради бога. — Зрадів Голубовичу, як рідному. Уже те, що він був названий батько Маші, що жив під одним дахом з нею, робило його в очах Івана приємною і дорогою людиною. Він тут же подумав, що Голубович підвезе його до хутора. У Золотоношу він як-небудь добереться, а там знайдеться оказія і далі. А головне — він ще раз побачить Машу, поговорить з нею, розрадить душу, розповість їй, що його так мучить. Звичайно, йому треба бачити її. Іван зразу ж спитав Голубовича, чи не зміг би він узяти його з собою, коли буде повертатися додому. Голубович охоче погодився і спитав:
— А чому тільки до хутора? Вам, може, треба й далі їхати?
— Так, треба й далі.
— Надовго їдете?
— Назавжди. Я тут більше не служу.
— Не служите? — вигукнув Голубович і озирнувся: чи ніхто не почув. — Добре! Їдьмо! Зараз скажу фурманові, щоб запрягав. — І старий майже вибіг у коридор.
Іван тим часом пройшов до Тараса. Комірчина йото була в другому кінці будинку, учителеві довелось пройти людську; там він побачив Лавріна й старого Харитона, але не затримався біля них.
У комірчині була Одарка, вона чимось напувала хлопчика, умовляла його полежати спокійно, а той зривався кудись бігти, зіскакував, кричав, у широко розкритих очах палав жах, одинока свічка відбивала тінь хворого на чорній стіні.
— Тарасику! — Іван опустився на коліна. — Хлопчику мій! Що вони зробили з тобою? Боже мій!
Тарас почув голос учителя і кволо всміхнувся. Він не бачив, хто перед ним, бо був дуже побитий, з сумними очима, але, почувши знайомий ласкавий голос, потроху заспокоївся, потягнувся до Івана, притулився головою до нього й затих. Прихилившись до дверей, Одарка тихо плакала. З Іваном діялось щось незвичайне. Його душило, не давало дихати, потім з'явився дріж, він не міг заспокоїтись, тремтячими руками перебирав, гладив мокре волосся хлопчика, шепотів сухими губами:
— Ніколи! Ніколи, хлопчику мій, не забуду й не прощу їм цього! Нехай прокляті будуть, нехай навіки проклянуть їх люди на цій грішній землі!..
Він не міг їхати, поки Тарас залишається в такому стані, поки він так тяжко, уривчасто дихає. Він сказав, щоб Одарка покликала Харитона, старий не відмовить прийти й допомогти, чим тільки зможе, а потім вона повинна відшукати пана Голубовича й сказати йому, щоб старий їхав без нього, тільки нехай візьме його речі з собою — Одарка і збере їх, а він поїде пізніше, можливо, ще сьогодні.
Одарка все зрозуміла й зразу ж пішла.
Іван лишився в комірчині сам на сам з козачком, своїм безталанним учнем.
— Тарасику! — І схилився низько, щоб зазирнути в очі. Але хлопчик не розплющував очей, дихав важко й швидко і все тулився й тулився, ніби шукав захисту, до Іванових колін.
Підтримуючи голову хлопчика, Іван відчув, як щось тече по його руках, і зрозумів: то сльози. Тарас, його учень, що був єдиною втіхою у цьому осоружному домі, плакав. Сльози були чомусь холодні.
— Поплач, Тарасику, поплач, може, тобі полегшає. І гладив йому побите обличчя, мокре волосся, слабенькі плечі і все намагався зручніше вмостити його в себе на колінах.
Незабаром прийшла Одарка, а слідом за нею — Харитон і Лаврін. Старий Груша оглянув хлопчика, схилився над ним і зітхнув:
— Душогуби!..
Тарасові ставало все гірше й гірше. Воскове обличчя витягнулось. Очі раптом широко розкрились і застигли. Старий встав, скинув шапку.
Іван спробував підвести голову Тараса. Та марно. Хлопчик ще раз потягнувся всім своїм тільцем і... затих... Світла усмішка так і застигла на його обличчі.
— Спаси, господи, твою душу! — перехрестився Харитон.
Мовчки перехрестився й Лаврін. Молодий Груша, стиснувши перед собою могутні руки, пильно вдивлявся в розпухле, в синцях обличчя козачка, ніби хотів запам'ятати назавжди; Одарка, затуливши обличчя хусткою, стояла поруч; Іван умивався гіркими слізьми. Харитон був суворий. Низько навислі брови його закривали очі.
Хтозна, скільки вони стояли над хлопчиком, мовчазні, закам'янілі. Першим опам'ятався Харитон, закрив мертвому очі і, перехрестивши його, натяг на голову рядно.
— Ходім, — глухо сказав старий. — Сьогодні ще наш день, спасибі панові. А завтра...
— А завтра? — спитав Іван.
— Заберуть мого Лавріна, а я все думаю, чи віддавати, — сказав Харитон. — Дякую тобі, пане вчителю, за слово твоє, за серце твоє добре! Тільки ж словом нашого хазяїна не проймеш.