— Не так офіційно, поручику, — по-дружньому, скоріше навіть весело зауважив Сергій. — Адже ми не в строю... Так ви із Санкт-Петербурга?
— Так точно. Майже місяць був у дорозі.
— Матвій Іванович Муравйов-Апостол, — рекомендував далі Новиков гостей.
— Затяглась, одначе, ваша поїздка, — сказав Матвій, вітаючись.
— Осінні дороги, самі розумієте.
— Ніби в інший час вони кращі. Хто по них не їздив той і горя не бачив.
— На жаль, це правда. Тричі застрявав, довелося просити селян, щоб витягли екіпаж.
— Котляревський Іван Петрович, — сказав Новиков, підвівши поручика до майора, що стояв у кінці столу. — Той, кого ви шукаєте.
— Радий вас бачити, — засяяв Туманський.
— Дуже приємно, — привітався Котляревський і стримано потис руки. — Надовго до .нас?
— Сьогодні ж і далі. Мені, власне, в Гадяч треба, точніше — в Опанасівку, до батька й матері, у відпустку їду. А по дорозі — до вас. Маю доручення. Пакет. Дозвольте вручити?
— Будь ласка.
— Не знав, що побачу пана підполковника і Матвія Івановича. Багато чув про них... у Санкт-Петербурзі ще.
— Що ви, поручику, — м'яко зауважив Матвій, світячись доброю усмішкою. — Нічого путнього про нас ви не могли почути. Такий уже вік. Та не в цьому, одначе, суть.
— Саме в цьому. На мою думку, більшість друзів моїх були б щасливі бачити вас, говорити з вами.
— І все ж таки, милий поручику, суть нині в тому, ідо ви з дороги, але господар, мабуть, вирішив вас голодом заморити.
— Ви неможливі люди... Поручику, шинелю вашу! Савелію, прийми... І — до столу.
Туманський швидко й спритно роздягся, старий слуга забрав у нього шинелю й капелюх, поручик лишився в мундирі, і всі раптом побачили, який він ще молодий. Зрозумівши значення поглядів, Туманський зніяковів, запашів рум'янець, щиро пожалкував, що напередодні виїзду поголив вуса — піддався на умовляння друзів, але йому так привітно й дружньо усміхались, що він одразу ж відчув себе досить вільно, як, мабуть, почував би себе у колі однолітків — товаришів по службі.
Новиков ждав, поки всі сядуть за стіл, щоб насамперед вислухати Туманського. Але той не поспішав пояснювати мету свого приїзду, ніхто, проте, і не квапив його. Усі лишались більш-менш спокійні, тільки одного Івана Петровича бентежила невідомість.
Позираючи на жваве обличчя поручика, Котляревський подумав раптом про свої рукописи, які кілька місяців тому надіслав у Санкт-Петербург Гнедичу. Той відповів, що депешу одержав, але більше ні слова не додав. Така вже, мабуть, звичка у столичних літераторів нічого зопалу не обіцяти... І ось тепер цей нежданий візит. Поручик привіз Новикову від Нікітіна листа, вони ж з Гнєдичем, як відомо, досить часто зустрічаються на засіданнях Товариства любителів російської словесності. Можливо, цей лист стосується і його, Котляревського. А що мав на увазі Сергій, коли казав про звістку, яка ось-ось має бути в Полтаві? Чи не Туманський і є той, хто привіз цю звістку? Та чого ж він мовчить? Коли б щось добре, то вже б, мабуть, сказав...
В останню хвилину під якимось приводом хотів був попросити Туманського утриматись від розмови, не відволікати нею господаря дому і його друзів. Але поручик поводився так, ніби зовсім не помічав його стану. Не поспішаючи, розстебнув два верхні ґудзики на мундирі й дістав із бічної кишені невеликий пакет, перев'язаний зеленою стрічкою. Розв'язавши її (стрічка в одній руці, пакет — у другій), він підійшов до Котляревського:
— Це вам, пане майор. Сподіваюсь, він цілий і неушкоджений, хоч, признатись, дуже боявся: ану ж промокне. Дощі почалися ще перед від'їздом і тільки за тиждень перед Полтавою вщухли.
Іван Петрович не квапився приймати пакет, і Туманський, загадково усміхнувшись (такий молодий і вже хитрун), сам розпечатав його й дістав звідти вчетверо складений цупкий аркуш паперу й ще кілька аркушиків, трохи менших розміром, і, глянувши на Івана Петровича, спитав:
— Дозволите оголосити?
— Гаразд. Прошу вас, поручику.
— 3 радістю. Я готовий.
Але перед тим як читати, Туманський мимохіть кинув погляд на стіл, погляд його помітили, і першим — Сергій.
— Михайле Миколайовичу, пожалій гостя. Він же з дороги і, мабуть, помирає від спраги.
— Так налийте йому! Та скорішеї Сергій розкоркував пляшку, налив у склянку іскристого вина:
— Прошу! Тут один ковток — не більше.
Туманський не міг відмовитись: подавав підполковник, до того ж так щиро, по-дружньому. Він прийняв склянку й випив одним духом.
— Молодець! — похвалив Сергій.
Туманський, подякувавши, став читати із розгорнутого аркуша, вимовляючи кожне слово чітко й роздільно:
— "Санкт-Петербурзьке Вільне товариство любителів російської словесності, поважаючи відмінні знання в науках і вітчизняній словесності... майора Івана Петровича Котляревського, відповідно до статті 33 Статуту, обрало його в почесні члени..." — Прочитавши всю фразу одразу, поручик зробив невеличку паузу і вже тихіше й спокійніше читав далі: — "Цей диплом підписали: Президент Товариства — Глінка Федір Миколайович, Секретар — Нікітін Андрій Опанасович власноручно". — Звертаючись тільки до Івана Петровича, закінчив; — Я маю честь повідомити вас, пане майор, що "Енеїди" вашої п'ята частина, читана на засіданні "Вченої республіки" паном Гнєдичем, за одностайною думкою оної, буде опублікована у ближчий час в одній із книжок журналу "Соревнователь просвещения и благотворения", з чим дозвольте вас, пане майор, щиро привітати й поздоровити!
Вклонившись, Туманський вручив Котляревському диплом і список Статуту. Іван Петрович, прийнявши із рук поручика всі папери, і схвильований, — усе ж це було так несподівано — хоч і зовні спокійний, обійняв юнака:
— Це так раптом. Не знаю, що й сказати. Спасибі вам, Василю Івановичу!..
— Ви своє сказали, ласкавий пане, тепер наша черга, — підійшов до Котляревського Сергій Іванович. — Ну що ж, як бачите, і в нашу глушину доходять іноді приємні вісті, а винуватець усього ви, Іване Петровичу... Дозвольте ж з цим вас і поздоровити і, як годиться за народним звичаєм... — Сергій обійняв Котляревського й трикратно поцілував. Відсторонився на мить, весело засміявся: — Ось вам і звістка... А ви боялись...