— Треба тільки вірити, Лесю, адже без віри не можна людині, важко їй на цьому світі.
— Розумію, тільки ж... — І знову пробувала поцілувати руку майорові.
— Не треба, я ж не піп, — умовляв він, погладжуюча схилену дівочу голівку.
На вулиці стояли люди — у свитках, кожухах, але всі — простоволосі, а жінки, мов на Великдень, запнуті білими хусточками.
Побачивши в цьому щось незвичайне, Іван Петрович спитав Олесю, що йшла поруч, чому зібрались її сусіди й чому вони простоволосі, адже не літо, холодно, на дощ он збирається.
Глянувши довкола, дівчина теж здивувалась. Скільки людей зійшлося! Чим же це викликано? Чи не скоїлось чого? А люди, побачивши майора, низько вклонялись, деякі, особливо старі, навіть хрестились.
І Олеся раптом усе зрозуміла. Від людей нічого не сховаєш. Та чи можна сховатися в рідному селі? У селі знали, яке горе спіткало сім'ю Лавріна Плахотниченка, і більшість сприйняла це як свою власну біду, не залишилися непоміченими і приїзд майора, й те, як вискочив із хати, ніби опечений, осоружний осавула. Потім — нечувано! — з'явився сам пан. І теж від'їхав, впіймавши, як видно, облизня. Чи це не подія? Подія, та ще й яка!
Котляревський, проходячи до карети, повернувся до людей — жінок, дітей, чоловіків — і, відповідаючи на їхні поклони, сам низько вклонився:
— Бувайте здорові!
— Щасливої дороги, пане Котляревський!
— Будьте й ви здорові!..
Люди не спинялись, ішли і йшли слідом за каретою, вдо повільно їхала серединою дороги, колеса грузли по самі втулки, і коли здавалось, що коням несила витягти її, чоловіки готові були допомогти, на руках винести на рівне.
Ось нарешті й останні хати лишились позаду, Котляревський озирнувся, глянув на тихе, оточене звідусіль вербами сільце. Нечутно гойдались у вечірньому небі журавлі, пливли розірвані хмари, чіпляючись за гострі бані церковки. Загледів нараз на пагорбку Олесю і поруч неї братів — босого Василька й Власа. Вони довго стояли, самотні, гіркі сироти, поки видно було карету, поки вона не покотилась під гору та й зникла за вербами...
— Тихіше, — постукав Іван Петрович фурманові, — хворого ж бо веземо. — І по паузі стривожено спитав Андрія Опанасовича: — Чому він мовчить? Може, погано йому?
— Задрімав, — Андрій Опанасович мерзлякувато загорнувся в пальто з подвійним коміром, сховавши в нього повне підборіддя. — Я йому снотворного зілля дав напитися, тому й на сон хилить.
— Он воно що... Але гнати все ж не будемо... Коли б не розтрясло. — І глянув у віконце. Вітер підхопив сухе листя, переніс через дорогу й погнав кудись на осінні порожні поля. Мимо пропливали темні ожереди торішньої соломи, череда корів уже поверталася з толоки в село, купка дерев змовницьки застигла край шляху.
Мабуть, Новиков знову скаже: "І треба ж було вам братися за цю справу, мосьпане? Везти з собою хворого в лазарет, сперечатися з поміщиком, котрий неодмінно поскаржиться на вас князеві, а то й самому государеві чолобитну відпише... Ми б самі послали, як умовилися, завтра ранком чиновника із губернської канцелярії. Він би все, як належить, на місці влаштував і запросив би поміщика над прийом до генерал-губернатора. У вас же й своїх турботі доволі".
З сухим шерхотом услід за каретою летіло листя, ліпилося до вузеньких віконець, але це не заважало спостерігати, як миготіли десь попереду у легкій тиші жовті, поки що слабкі, вогники в хатах на міській околиці. Ось високо піднятий шлагбаум, тінню пропливла й зникла перекошена набік будка.
В'їжджали в Полтаву.
3
Правитель канцелярії при генерал-губернаторові Михайло Миколайович Новиков прийняв гостей у своєму полтавському, недавно побудованому домі рівно о шостій. Час був не пізній, але на Дворянській вулиці, тихій і поки що мало забудованій, у таку пору рідко траплявся перехожий, і тому поява двох молодих офіцерів зразу ж привернула увагу, але тут же все й прояснилось: вони постукали в будинок пана Новикова, а до нього, як відомо, ходить чимало людей, бо господар — людина гостинна й сам не відмовляється від запрошень.
Новиков зустрів їх, зразу ж провів у робочий кабінет, наказав старому слузі нікого, крім майора Котляревського, якщо той раптом приїде, не впускати, бо він буде весь вечір зайнятий. Віддавши розпорядження, Новиков бур певний, що ніхто ні помилково, ні навмисне в коридор, що відділяв кабінет від другої половини будинку, не пройде. Старий слуга добре розумів свого господаря.
Велика квадратна кімната з вузькими стрілчастими вікнами, що виходили в зарослий сад, скидалась більше на робочий кабінет ученого історика чи краєзнавця, ніж на вишуканий кабінетик якого-небудь державного службовця. Особливо багато було книжок, не останнє місце на численних полицях і в засклених шафах займали французи, англійці, греки, римляни, німці й навіть китайці. Книжки були скрізь — на підвіконні, на кріслах, на столах, на підлозі, вільне місце лишалось тільки біля каміна, де палахкотів вогонь.
Можливо, інші здивувались би такій кількості книжок, але гості — молоді офіцери, — оглянувши кабінет, лишились спокійні, вони знали Новикова не перший рік і знали справжні його захоплення. Гості всілися в крісла, що їх запропонував господар, і деякий час мовчки спостерігали за його приготуваннями. Новиков зняв зі столу книжки й одніс їх у куток, на етажерку, потім, вибачившись, вийшов і за якихось кілька хвилин повернувся, а через деякий час прийшов слуга, поставив на стіл велику тацю а закусками, келихами й пляшкою вина. Гості — ад'ютант генерал-губернатора Матвій Муравйов-Апостол і його рідний молодший брат Сергій, що прибув напередодні з Василькова, де він служив у Чернігівському полку, — перезирнулись, одначе промовчали й лише після того, як слуга — сивий височенний дідуган з розділеною надвоє бородою — вийшов, багатозначно відкашлялись. Сергій Усміхнувся:
— Михайле Миколайовичу, що це ви збираєтесь робити? Я щось не розумію. Ми прийшли поговорити, а ви готуєтесь влаштувати... гм... чаєпитіе з угорським навпіл, чи як?
— Якщо не помиляюсь, майор повинен бути о сьомій? — спитав Матвій.
— Так. Але він, мабуть, затримається. Так що ми встигнемо.