— Он як! Одначе Іван Федорович знає, кого запрошувати.
— Ще б пак! Цьому панові треба віддати належне, людина він ділова. Ось, приміром. Десь роздобув екземпляр моєї "Полтавки" і вже не раз поставив її в різних містах Росії і нашого краю. Я ж про те нічого не знаю.
— Ви незадоволені? — усміхнувся Новиков. — А належало б дякувати.
— Авжеж, дуже вдячний. Та й як же інакше! Зняли серед білого дня сорочку — і бути невдячним?
Новиков щиро засміявся, сміх його, проте, був м'який і короткий. Він розправив невеликі пшеничні вуса і, стираючи сльозинку в лівому оці, порадив:
— Зверніться з листом до власть імущих.
— Нічого не залишається. Але годі про це. — Іван Петрович був зовнішньо спокійний, не хвилювався, проте ледве помітний рум'янець з'явився на обличчі, і це видавало справжній його стан. Він затягся кілька разів люлькою, випустив димок угору, щоб вітерець не погнав його в бік гостя, і сказав: — Про що ж це ми говорили?
— Про що б не говорили, а театром закінчимо.
— І то правда. Що болить... Але я про "Енеїду" говорив. Скажу вам, Михаиле Миколайовичу, залишилось небагато: ще раз переглянути, дещо виправити. А потім... чи не видати її повністю, усі шість частин? Адже побачили світ тільки чотири частини.
— Давно пора... А пам'ятаєте нашу розмову місяців три тому? Надіслали що-небудь в "Соревнователь"?
— Послав. Гнєдичу Миколі Івановичу п'яту частину поеми. І — ні слуху ні духу. Може, загубилася в дорозі?
— Не може бути. А що нема відповіді, так це зрозуміло; журнал не вміщує нічого без попереднього обговорення на засіданні "Вченої республіки". А там — судді суворі.
— Що ви називаєте "Вченою республікою"?
— Товариство любителів російської словесності. Хіба не чули?
— Цієї назви чути не доводилось... Вплутали мене в пропащу справу. У цьому Товаристві, як я чув, — Глінка, Жуковський, Крилов. Окраса російської літератури.
Новиков помовчав і раптом, переводячи розмову на інше, спитав:
— Мене все-таки цікавить "Енеїда". Скажіть, Іване Петровичу, — якщо не секрет, звичайно, — де матеріал берете? У поемі все так яскраво, так правдиво описано, немов вихоплено із самого життя.
Котляревський відповів не зразу. Розумний друг його, мабуть, забув, як Котляревський звертався до нього, правителя канцелярії при генерал-губернаторі, з проханням допомогти простолюдинам — дворовим і так званим оброковим селянам, над якими вершили суд і розправу пани поміщики. Скільки було таких скарг? Що не день, то нова біда. Але тільки до деяких вдалося привернути увагу його світлості князя. Чи це не матеріал? На жаль, матеріал, та ще і який!
А де він, Котляревський, бачив своїх героїв? Зрозуміло, не в кабінеті сидячи, не з веранди дивлячись на заворсклянські пейзажі. Чимало їздив по світах, випив чару гіркого до самого дна — довіку цього не забути. А скільки років в армії лямку тягнув?! І там люди, і все такі ж, як ми з тобою, Михайле Миколайовичу... Потім пішов у відставку. Раптом якось? Може, й так. Але не міг більше залишатися в армії, не міг. Не варто про все розповідати, та й не час нині. А якщо коротко: несила було терпіти муштру наруги, які чинили над простим людом, одягнутим у шинелі, пани офіцери, тобто ті ж пани поміщики. А ще ж гірка доля задунайських козаків хвилювала. Мав з Прозорівським неприємну розмову. Скільки недругів нажив через це. Тепер ось і пише, кожному воздає по заслугах; може, хоч своїм писанням стане в пригоді людям, покаже світові його власні пороки, розворушить свідомість замучених, затурканих земляків своїх.
Котляревський нічого, однак, про це не сказав, хоч Новиков і добра людина, ба навіть якоюсь мірою однодумець, в одній ложі з ним масонській, що "Любов'ю до істини" названа. За звичкою, готовий був перевести розмову на жарт — мовляв, він, Котляревський, і сам володіє людськими душами, а тому кому ж краще знати панів поміщиків, як не йому? З самого себе портрета ніби пише. Але Іван Петрович не встиг і цього сказати.
Увійшла економка. Схвильована, руки зчепила перед собою, в очах — сльози.
Іван Петрович стурбовано підвівся: що сталося?
Мотя вклонилась низько:
— Змилуйтесь, пане майор! Не гнівайтесь, що без дозволу людину впустила до хати... Земляк мій, до вас прийшов. Гине.
— Ну Що ти, Мотю! — Іван Петрович кинув погляд на гостя: чи не заперечує він, щоб запросити цього чоловіка сюди, до кімнати?
Новиков, помітивши погляд, поспішно кивнув:
— Та будь ласка! Тільки де ж він?
— У сінях... Я зараз покличу.
Іван Петрович зайшов до вітальні. Новиков теж підвівся, але порога не переступив, двері залишались відчинені і йому й так було все чути. Він бачив, хто увійшов.
За зовнішніми ознаками, це був дворовий мужик. У постолах, у полотняних штанях і в такій же сорочці, що виднілася з-під сірої свитки. Широкоплечий, але худий, аж чорний. Ледь переступивши поріг, схилив коліна, ткнувся в підлогу чолом, як перед вівтарем, не міг вимовити слова, тільки побожно дивився на Котляревського німими, повним ми сліз очима.
Іван Петрович підхопив його під руку:
— Бог з тобою, братику, встань! Мужик похитав головою:
— Не можна. Я так...
— Встань, голубе!.. Та ну-бо... Мотю, допоможи! Удвох з Мотею Іван Петрович підвів мужика з підлоги, і той, хитаючись, прихилився до одвірка. Його попросили сісти — ось сюди, на стілець, але він відмовився і крізь сльози мовив:
— Лаврін я. Плахотниченко... Пана Калістратовича кріпак. Люди порадили до вас прийти. Не знаю вже, куди й податися. Хоч з мосту та в воду.
— Що ж скоїлося, братику? Що за біда?
— Пан замордував. Дихати нічим. Ось тут зашморг. Давить... Дочка моя, Олеся, сподобалась сусідові нашого пана — Кушніренку, так пан тепер продає Олесю, а вона м побралася з Тимошем, хлопцем-сиротою. Роботящий такий, сердешний. Пан як дізнався про це, так гірше звірюки став, хлопця в солдати віддає, а мене, батька, що слово посмів мовити вголос, просити осмілився, — в батоги. Ось як пошмагали...
Лаврін скинув свитку, насилу стяг сорочку. Перед очима Котляревського й Моті постала страшна картина: жодного живого місця не було на чоловікові, червоні й сині смуги сплелися в густу сітку. Котляревський відчув, що задихається, і схопився за груди. Мотя, з жахом відсахнулась. А Лаврін, опустивши сорочку прохрипів;