Прощаючись з директором театру, Рєпнін висловив глибоке задоволення, а обидві Варвари — захоплення виставою. Волконський привітав з заслуженим успіхом і додав:
— Не сумніваюсь, пане майор, ваша п'єса стане окрасою вітчизняного театру, і насамперед, українського. Це крок перший і, надіюсь, не останній, за ним відкриється великий шлях слави і розквіту культури цілого народу. Сердечно радий вашому дебюту.
А Щепкін, одержавши в цей вечір відпускну із рук самого князя, став на коліна перед Котляревським і, стискаючи руки перед собою, мовив:
— Я вільний! Князь... віддав мені бумагу...
— Поздоровляю вас, голубе, і ваших рідних! Але досить стояти на колінах. Вставайте зараз же...
— Ах коли б ви знали, який я щасливий, і все це — ви, ви, пане майор!..
— Не тільки, у вас багато друзів, але і я теж трохи приклав рук до цієї справи... І радий... Ну що ж — подвійне у нас свято, виходить...
Котляревського до самого дому не відпускали, проводжали і друзі, і цехові майстри, і військові, і чиновники, і просто охочі побути з ним цього вечора якомога довше. Йшли гамірною ватагою через все місто. Цима всю дорогу нічого не говорив, тільки тримався за полу шинелі пана Директора. Серед проводжаючих промайнуло знайоме обличчя колишнього приятеля по семінарії, нині помічника столоначальника губернської канцелярії Міклашевського, купкою тримались вчителі гімназії Єфремов, Сплітстессер, Рождественський. Вже біля собору несподівано підійшов дяк Никодим — старий, сивий, аж білий, він знову служив у соборі.
— От, сину, і прийшло твоє свято, і... моє, — сказав, потримав кілька хвилин руку свою на плечі колишнього учня.
— Дякую, вчителю, — вклонився Іван Петрович старому.
— Ходи здоровий!
Кілька слів — а запали в саму душу, схвилювали і порадували: живий ще Никодим, нескоримий славний дяк полтавський, перший його учитель.
Незнайомий, безвусий ще капітан-драгун, козирнувши, круто повернувся на самих закаблуках. Услід за ним пішов і зодчий Амбросимов, поцілувавши високе чоло "пана автора". Цима хотів було поцілувати руку Котляревському, але Іван Петрович сам обійняв його:
— Батькові кланяйся.
— Спасибі, — схилив голову молодий майстер і махнув товаришам: "Пішли".
— Так тобі не відбутись, — сказав, прощаючись, Стеблін-Камінський.
— Чекайте нас у неділю, — додала його дружина Олександра Григорівна.
— Приходьте, і Степанка візьміть з собою... Стомлений, щасливий, стояв кілька хвилин, поки і видно було подружжя Стебліних-Камінських, інші вже сховались за собором. От і скінчився вечір, і сталось те, до чого прагнув, про що мріяв стільки літ. Сталось!.. Зітхнув повними грудьми, підставив обличчя вітрові, що налетів раптом із-за Ворскли, приніс пізні пахощі осені, прив'ялених лугових квітів. Стояв би так, мабуть, до ранку, та раптом в око впав вогник — то світилось причілкове вікно у рідній хаті. Господи, мати! Як вона?.. Від собору до дому — кілька кроків. Пробіг їх у одну мить. Мати його, певно, чекає, а він дозволив собі забутись, а мусив зразу ж бігти додому, щоб бути разом з нею, все їй розповісти: що було сьогодні, що пережив, як за один вечір він кілька разів вмирав і оживав знову...
Переступив поріг і, не роздягаючись, пройшов до матері, побачив біля ліжка Одарку зі склянкою я руках. Тихо, ледве чутно дихнув:
— Що?
— Погано їм.
— Чого ж не послали а мирю
— Не веліли.
Опустився перед ліжком на коліна. Не відводив погляду від дорогого обличчя. Воно було біле, майже без ознак життя, чорні довгі брови різко підкреслювали його білизну.
Скільки сидів отак — не знав потім, не міг пригадати. Вона раптом відкрила очі, позвала:
— Ти?.. От і добре.
Була задоволена, що він тут, з нею, тримає свою руку на її руці, вона чує дихання біля свого чола. І задоволена, усміхнулась йому, єдиному синові, надії, щастю, Іванкові своєму.
А він, безпомічний, озирнувся, побачив залите сльозами обличчя старої служниці, позвав до матері:
— Куди ж ви, мамо? — Колись, у далекому дитинстві, коли, траплялось, мати лишала його самого на часину вдома, щоб піти за чимось до сусідів, він так само питав її. І тепер, через багато літ, з густо посивілою головою, зігнутими плечима, почував себе таким нещасним і одиноким, якого мати лишала самого, тепер, може, назавжди. Питав те ж саме і так само. Вона ж знову ледь помітно усміхнулась, щось хотіла сказати і не сказала.
Охопивши голову руками, сидів біля її ліжка до самого ранку.
А за вікнами починався день. Синіло небо. Пізніше прийшли актори, принесли квіти, поздоровили в народженням "Полтавки". А матері вже не було…
Минув рік. Ще один сплив за водою. Полтава лишалась майже тією ж — невеликою, тихою. Але дещо і змінилосьі у двадцять першому році театральна трупа залишила місто.
Лицедії роз'їхались хто куди.
Причини цього визрівали поволі. Так, мабуть, мусило статись. Насамперед місто все ж було невеликим, тому-то до театру приходило іноді по кілька глядачів, і доводилось відміняти виставу. Про це Котляревський щоразу писав Рєпніну в Яготин, але князь цим не переобтяжував себе і, отже, нічим директорові театру не допоміг.
Між тим актори місяцями не одержували грошового утримання. А жити треба. У кожного — сім'я, діти. Михайло Щепкін продовжував сплачувати борг князеві, причому мусив це робити щомісяця, з року в рік. Пряженківська зрозуміла: і в Полтаві, як колись у Харкові, їй не судилось влаштувати своє особисте життя. Після смерті матері Іван Петрович не хотів когось приводити до хати. Де поселилось горе — не могло бути щастя. І тому-то, коли одного разу Тетяна Гнатівна одержала запрошення від колишнього свого антрепренера Штейна, вона дала згоду, вже не вагалась. Туди ж, у Тулу, де гастролював Штейн, невдовзі переїхав з сім'єю і Щепкін, пізніше перебрався в Москву, в Малий театр, і там повністю розквітнув його геній. Туди ж, у Москву, він майже повністю взяв з собою і репертуар Полтавського театру. Повіз з собою "Полтавку" і її побратима — "Москаля-чарівника", який народився тоді ж, коли і "Полтавка". В інші міста поїхали Барсови, сердечно попрощавшись з Іваном Петровичем. Городенський і Угаров, одного разу поєднавши свої долі, і цього разу разом подались у сусіднє місто — Харків, а потім і далі — у Воронеж чи Тамбов, про це відомостей точних не лишилось. Поїхав разом з Алексєєвою і Павлов. Тільки Нальотова — родом полтавка — лишилась у своєму місті. Інколи вона зустрічалася з своїм колишнім директором театру, але не часто.