Всі лицедії були більш-менш спокійні, особливо гарно почувала себе Алексеева. Невисока, вбрана у сільську одежу, вона здалась Іванові Петровичу звичайною сільською жінкою, і в першу хвилю, побачивши її у коридорі, не впізнав і хотів вже спитати, як вона потрапила сюди, хто привів її, і схаменувся — на нього дивились спокійні, ледь усміхнені очі актриси.
— Не впізнали?.. З вашого дозволу я трохи додала у свій туалет, ходила на Мазурівку з Тетяною вчора...
— Впізнав, і добре, що ходили. А як почуваєте себе?
— Як завжди перед першим спектаклем... А ви, пане майор, як?
— Спасибі, добре.
Був вдячний актрисі за слово підтримки. Дивлячись на неї, переконувався: жити ще можна, і нічого страшного нема, все обійдеться. Алексеева належала до тих акторів, які могли грати в яких завгодно обставинах: на ярмарку, в тимчасовому наметі, нехай би дощило, над головою кололось небо — все одно. Цього не можна було сказати про Щепкіна. Михайло сидів як на розпеченій сковороді. Роль він знав, краще від інших знав і мову, і все-таки хвилювався.
— Я провалюсь, — повторював, — от побачите, провалюсь.
— З чого б це?
— Передчуття таке... Мені Угаров натякав, що від того, як гратиму, доля моя залежить. Князь дивитиметься, і якщо не сподобається... Ет, що там... А він вже тут, приїхав?
— Ще ні, та, мабуть, приїде. Але що ж тут, голубе, страшного? Чи ви не грали при ньому? Все було добре. Доля ж ваша вже вирішена. Угаров наш, як завжди, щось наплутав: чув дзвін, та не знає, де він. Вам дадуть відпускну, вірні люди говорили.
— Після спектаклю?
— Цього не скажу. Та хіба ж не однаково?
— Для мене — ні... Тепер знаю: провалюсь.
— Не впізнаю вас, Михайле. Заспокойтесь, адже ви все знаєте, не раз і не двічі ми в цьому переконувались. Все обійдеться.
Котляревський заспокоював актора, а сам хвилювався, як дитина: справді, як сприймуть виставу глядачі, дорогі земляки його? Хтось колись сказав: у рідному домі й стіни допомагають. Може, комусь і допомагали, а ось він вже не раз переконувався в протилежному; скільки собі ґуль набивав об ті стіни. Коли б опера йшла, скажім, десь у Чернігові, Харкові чи Києві, він би поклався на долю — і по тому, а тут, у Полтаві, у рідному домі, перед очима друзів, знайомих (їх півміста), цехових майстрів (їх він теж добре знав), нікуди не сховаєшся, кожен рух вони помітять, по-своєму оцінять, і нехай тричі знайомі, але вони — глядачі — не зрозуміють роздумів, його мучеництва і, коли що не сподобається, освистять, закидають гниллям, ославлять на весь світ, хоча при зустрічі будуть люб'язни ми, висловлять навіть співчуття... І все ж таки він не може дозволити собі і найменшого послаблення. Стисни, мосьпа-не, серце в кулаці — і терпи, ще й інших підтримуй. усміхайся, смійся, танцюй, вертись, але не відступай... Іван Петрович холодно, навіть відчужено поглянув на зблідле обличчя Щепківа і сказав:
— Ви мусите грати — більше я нічого не чув і не знаю... А щодо вашого майбутнього, думаю, воно буде гарним. Ради нього ви не жалійте себе... Обіцяю бути поблизу вас, разом з вами... І ось ще, мало не забув: не спізніться на вихід...
І все. Жодного слова більше. Та й навіщо? Нехай подумає на самоті, візьме себе в руки.
Тепер — Пряженківська. Він знав, що вона теж неспокійна, сама собі не подобається: і голос не той, і ходити не вміє по сцені, ноги мов не її — ватяні. Він слухав і не витримав: коли так, то, може, краще в першому спектаклі випустити Нальотову? У тієї ноги не підгинаються. Тетяна примовкла, прикусила язичка, і, подумавши, сказала, що сьогодні вихід, як вже призначено, її, та при одній умові: нехай він, Іван Петрович, буде десь поблизу, тобто за кулісами, щоб вона його бачила, тоді почуватиме себе певніше, по його очах зрозуміє: чи не фальшивить, чи така, якою і потрібно бути і якою він хотів її бачити.
Застав Пряженківську у вбиральні одну перед дзеркалом. Очі великі, вії теж, рукава сорочки, шиті хрещиком, широкі, руки в них здаються зовсім тонкими, як у підлітка. Зустріла запитанням:
— Пора?
Присів у крісло, відкинув поли сюртука, похитав головою:
— Рано... Посиджу з тобою. Як голос?
— Спасибі, краще... Чекаємо когось?
— Князь приїде, а може, й не буде; вже скоро шість, а нема.
— І краще.
— Чому?
— Менше очей. — Не зважаючи на його присутність, підвела чорним олівцем ліву брову, хоч вона досить була нафарбована.
— Хвилюєшся?
— Не за себе — за неї, Наталку. Чи зрозуміють її?
— Роби так, як вчили з тобою на репетиціях. І ні про що не думай.
— Коли б так можна.
— Треба.
Вони сиділи один проти одного: актриса, яка сьогодні вперше грала Наталку, і драматург — друзі, однодумці.
Вони знали один одного майже два роки, їм було добре сидіти поруч, відчувати лікоть один одного, іноді помовчати, обмовитись словом. І все ж вона не все знала, багато б віддала, аби краєчком ока зазирнути в один із куточків його душі. А він бажав їй лише добра і... жалів. Дуже б хотів, щоб вечір цей скоріше кінчився, і він би вже знав: даремно чи ні прожив останній рік, а потім пішов, ба, ні, побіг би додому, щоб посидіти з матінкою, зігріти їй руки. Останнім часом вона почувала себе зле і не хотіла про це говорити, не признавалась, от і сьогодні майже силоміць примусила йти до театру: "У тебе перша вистава, а ти сидітимеш". Пішов, а серце щеміло. І зараз щемить: як вона, може, слід було надіслати лікаря? А лікар ось тут, у театрі, теж хоче дивитись "Полтавку". Скоріше б кінчався вечір...
Нараз в двері постукали, і почувся притишений голос:
— Пане майор, їх сіятельство приїхали... Легко підвівся, потис руки Тетяні, .поцілував кінчики пальців:
— Тепер почнемо... Пам'ятай — ти природжена Наталка, все тобі підвладне.
— Спасибі! — ледве ворухнула пересохлими вустами і усміхнулась: віддано, сонячно, як тільки вміла — вона теж зичила йому успіху...
Карета — справжній дормез — стояла неподалік від під'їзду. З неї вже виходив, ступаючи на вогку бруківку, Рєпнін, услід за ним, підтримуючи шлейф довгої вечірньої сукні, — княгиня, випурхнула білим метеликом Варенька; останнім зійшов генерал Сергій Волконський. Підлетів на прольотці і зіскочив з приступки на ходу ад'ютант князя Матвій Муравйов-Апостол.