— Коли хочеш грати в "Полтавці", то єдине, що можу запропонувати, — роль Наталки.
— Боже, та я з радістю! — похопилась Нальотсова.
— Не поспішай. Ти готуватимеш її разом з Пряженківською. Угаров і Павлов, до речі, згодились дублювати деякі ролі.
— Я теж... згодна.
Нальотова, мабуть, про це і мріяла, розуміючи, що ролі у Тетяни, коли вже дали, не відберуть, крім того, Тетяна не з тих, хто добровільно щось віддає. Нальотова кинулась на шию директорові, зі сльозами на очах дякувала йому за довіру.
— Я все зроблю! Ось побачите. Мені до душі Наталка. Я її неначе весь час бачу, чую. От хочете — заспіваю одну з її пісень?
— Пізніше і не тут.
— Ви побачите, я старатимусь!
Хода її одразу стала легкою, ніби за плечима виросли крила. У порозі ще раз спинилась, низько вклонилась і вибігла з кабінету. Ще одна щаслива, подумалось, ну і що ж — хай буде їх більше, тільки б змога була допомогти їм у цьому. Ось напише ще одну п'єсу, знову будуть розмови, нарікання, але ж, мабуть, театр без цього не існує. Театр — це люди, один на одного не схожі, різні уподобання, смаки, зі всім оцим треба рахуватись, якщо ти директор театру, а тепер ще й режисер, і автор... А що ж воно буде, Що первістку його чекає? Ось це найбільш хвилювало, бентежило, не давало ні хвилини спокою.
Приходила і Барсова. Ця не плакала, нічого не вимагала, сказала лише, що теж не проти когось дублювати у "Полтавці", причому кого завгодно, хоч і возного. Обоє посміялись, але довелось згодитись: вона дублюватиме Алексееву в ролі старої Терпилихи, а в новій п'єсі (про неї вже встиг роздзвонити Угаров) їй віддадуть єдину роль жінки.
Городенський в кінці дня приніс ескізи декорацій до "Полтавки". З ним разом прийшов Барсов, і Щепкін зазирнув. Один доводив, що треба ставити справжню селянську хату, інший — малювати хатній інтер'єр, а Городенський мав намір вулицю показати і куточок хати — оце і вся, на його думку, декорація, проста, дешева і повністю відповідала б духу п'єси. Сперечались, не слухали один одного, доводячи своє; наслухавшись доказів "за" і "проти", директор врешті помирив усіх, давши згоду робити декорації за ескізами Городенського — він і сам схилявся до думки останнього.
Репетиції почались третього дня ранком. Цього настійно вимагали лицедії, вони згодні були починати і раніше, аби і після обідньої перерви взяти участь у репетиціях паралельної вистави. На репетицію сходилися всі, відсутні були лише хворі або зайняті чимось невідкладним, навіть Мефодій, приткнувшись десь у куточку, сидів і слухав, благо, топити зараз потреби не було.
Минув місяць напруженої праці. Ще один місяць сплив за водою. За цей час театр всього набачився і наслухався, були і сміх, і сльози, випадали і погожі дні, а потім знову йшла смуга невдач.
Невдало поки що виходив на сцену Микола. Не таким метким у цій ролі здавався Городенський. Спробували Павлова, в нього виходило ще гірше, і знову взялися за Городенського. Тут потрібен був малюнок звичайного сільського хлопця, у якому, ніби у фокусі, збігалось все — і меткість, і доброта, і хитрість, він повинен був співати і колесом ходити по сцені. Іван Петрович показував, як це робиться, грав, співав, бігав, вертівся дзиґою, вимагав повторювати кожен жест по десятку разів, аж поки у актора і черевики мокріли, проте обоє лишались більш-менш задоволені.
Намучився з Тетяною. З усім, що говорилось на репетиціях, вона, мило усміхаючись, погоджувалась, коли ж доходило до діла — грала по-своєму, зa звичкою, трохи кокетуючи, а відтак на сцені походжала замість простої селянської дівчини — панянка зі своєю усмішкою, ходою, тоном мови, лише плахта та сорочка були сільські.
— Ти ж знаєш Марусю, ходила до неї не раз, була у їхній хаті, разом — сама ж говорила — і борщ варили, і нічого не запам'ятала? — з серцем виговорював Тетяні Іван Петрович.
— Мабуть, звичка сильніша від мене.
— Треба відвикати, а то... хтозна, чи вийдем на сцену.
— То, може, Нальотова вийде? — питала, ховаючи за опущеними довгими віями зелений полиск очей.
— Можливо, і вона... Але поки що почнемо ще раз.
— Ах, можливо? — уже ледве не плакала. Голос тремтів.
— В театрі, ти сама знаєш, існують свої закони, і тут все можливо, коли цього вимагає справа. Але ти зумієш, я в цьому певен, тільки — прошу тебе — сліз не треба, обійдемось без них. Одначе обіцяю: таке, як сьогодні, повториться ще не один раз. Це ж і є наша праця, наш хліб, наше щастя і наші сльози... Почали ще раз, Таню, і сміливіше!..
Пробувала грати і Нальотова, і, слід сказати, у Катерини виходило зовсім непогано, вона виглядала на сцені більш природно, проте голос її, звичайно, не міг зрівнятись з голосом Пряженківської, та ще останнім часом вона більш ніж треба розповніла, і на сцені замість дівчини років за двадцять з'являлась жінка, яка вже досить пожила на світі.
— Ти, Катю, спробуй від сього дня худнути, ну, хоч трохи.
— Ах, Іване Петровичу, я стараюсь, та не худну як на гріх.
— Старайся, у тебе вийде, мусить вийти... Виборного грав Щепкін. Актор розумів режисера (в даному випадку і автора) з натяку, з півслова, але й він не одразу знайшов вірний тон. Доводилось мало не щодня залишатися і з Щепкіним: показував, як повинен виборний ходити по сцені, як співати, говорити, де робити паузу ("о, паузи мають колосальне значення"), шукали разом відповідний обставинам жест, рух, погляд. І незабаром актор знайшов те, чого волів, вимагав режисер. Це були не просто репетиції — справжні уроки високого мистецтва, і слід віддати належне молодому акторові: він всотував, як гумка, кожне слово Івана Петровича, вбирав самим серцем, Щепкін відчував, як досвід його збагачується, кожен день приносив щось нове, це бачив і режисер, і в, цьому одного разу вони переконались самі...
Якось, у кабінеті директора Щепкін повторював свій вихід на сцену, співав "дід рудий, баба руда", а в цей час біля кабінету опинилися Мефодій зі своїм гостем — помічником доглядача з дитячого пансіону Капітоничем. Почувши пісню, вони спинились послухати. Капітонич подумав, що в кабінеті директора якийсь п'яничка і треба зазирнути, може, пан директор там один і не впорається з непроханим гостем. Мефодій вагався спочатку, потім послухався приятеля і відхилив двері.