Ось тепер він знає, що має робити; працюватиме скільки потрібно, аби на сцені зазвучало те слово.
Іван Петрович раптом захвилювався, підхопився на ноги, підійшов до дівчат:
— Слухайте мене, Марусю, ви молодець, коли так робите, коли чекаєте судженого. Обіцяю вам, ми зробимо все, аби допомогти вам. Скажіть тільки, що потрібно.
Маруся підвела на Івана Петровича прекрасні, вологі ще очі:
— Хіба ж я знаю? Мати прийде, заплаче, а моє серце не камінне, і... покорюсь. Хто його зна... — І тихше додала: — Все ж таки чотири роки його нема. Де він? Може, коли б жив, то звістку подав.
— Та це так... А може, і не так. Може, він далеко і звідти не так просто писати. Та ви ж і переїхали з Павленків. Вас там шукають, а ви тут живете.
— Може бути, — сказала дівчина, — я про це і не думала... Сьогодні ж піду в Павленки, спитаю сусідів. Спасибі вам, що надоумили...
— От і добре. А ми підемо. Не клопочіться. Ще прийдемо.
— Приходьте, буду рада. І мати теж.
Пряженківська поцілувала дівчину в обидві щоки, Іван Петрович обійняв за плечі. Маруся провела їх аж на гору, до самої Червоної площі, і довго стояла, кланялась услід...
Йшли мовчки. Тетяна Гнатівна заговорювала, а він відмовчувався, і вона не втерпіла:
— Здається, вам дівчина так сподобалась, що ви мене зовсім не слухаєте. Про що думаєте?
— Га?.. А-а, про вас, Таню, про вас.
— Жартуєте? І що ж ви думаєте, коли дозволите?
Він поглянув на неї збоку. Була зараз особливо гарна: рожеві щоки пашіли вогнем, очі сяяли, сукня гарно облягала її тонкий стан, рожева шаль відтіняла смаглявість. Вона подобалась і розуміла це. А він говорив, хвилюючись, як юнак, що тільки-но побачив світ, і він його так здивував, що від захоплення не знає, що з ним. Вона ж слухала, довірлива, добра, і все їй було зрозуміло, і теж разом в ним починала хвилюватись.
— Так це ж п'єса, Іване Петровичу!
— Не знаю ще... Не знаю. Але коли б вдалося, то перша роль була б ваша... Ви вже бачили дівчину, бачили, де живе вона і як живе.
— Спасибі, Іване Петровичу, дорогий мій, спасибі? Я щаслива буду зіграти, тільки ж дайте її.
— Хіба ж так просто це — написати?.. Мабуть, після гастролей ваших, коли повернетесь... щось і буде вже.
Дійшли непомітно до його дому. Була обідня пора. Сонце стояло якраз над Успенським собором, тепле і ніжне.
Спинились біля хвіртки. На площі — ніде нікого. Далі Пробойна лежала о цій порі теж тиха, і — ніде нікого, ні людини, ні екіпажу.
— От і прийшли. Та не знаю... чи ви... чи я. — Він вперше не знав, що сказати: чи запросити до себе, чи зайде, чи не образиться? А вона все зрозуміла, поділяючи його хвилювання, сказала:
— Зайдемо. Я ж не була у вас, а хотілось.
— Правда?..
— Познайомите з матінкою.
— Вона у мене дуже дббра, тільки слаба зараз. Але обідом нагодує.
— Посидимо у вас. Я, Іване Петровичу, давно хотіла сказати, ще з того року, коли вперше побачила вас. Я ж люблю вас... Можна?
— Що — можна?..
— Любити?
Іван Петрович поклав руку на плече Тетяні, зазирнув у очі:
— А чи відомо вам, скільки мені років?
— Ви наймолодший з усіх, кого знаю... І нічого мені більше не говоріть... І чого ви стоїте? Там, мабуть, мати вас жде — не діждеться... може, все-таки підемо?
— Підемо!
Повів її через двір — до високого ґанку, до хати. Разом ступили на чистий, вологий ще килимок перед порогом. Першою впустив її до передпокою і, прочинивши двері, побачивши у вітальні матір, неголосно мовив:
— Мамо, а це ми... з Тетяною... Знайомся. Парасковія Леонтіївна підвелася з глибокого крісла, проте з місця не рушила, стояла біля столика, дивились на дівчину очима свого сина — чорними, уважними, ба ні — скоріше серцем дивилась; а та — жінка теж, — відчувши в цьому погляді тривогу, надію і неприховану радість, підійшла і, низько схилившись, поцілувала тонку суху руку.
18
Того дня Пряженківську важко було впізнати. Коси увінчували її голівку золотою короною, усмішка на повних маленьких вустах — ніби рожа розквітла; здавалось, кожна струна в ній бриніла, радість струмувала в зеленкуватих очах, ледь прикритих довгастими віями.
І мати теж — як помолодшала. Навіть зморшки — дорогі її зморшки — навколо скорботних очей розійшлись, розпростались. На радощах сама взялася поратися біля столу, миски розставила, ложки і виделки поклала, а він попрохав — тихо, аби Тетяна не почула, — щоб не робила цього: нехай Одарка, служниця, що недавно прийшла до них, поставить що треба і прибере потім, а вона посидить з ними за одним столом. І не договорив, подумав лише: отак би кожен день і довіку — як у порядній сім'ї — разом сидіти.
Про віщо говорили? Спочатку про все потроху. Тихо, неквапно. Уважно слухали одне одного, не заважали виговоритись раптовим запитанням чи реплікою. Мати завжди вміла слухати, і Тетяна, звичайно, теж — на те вона була актрисою, до того ж і не останньою.
Мати спитала, де вони ходили перед обідом, кого бачили. Він розповів про Марусю Сивокінь з Мазурівки. "Важка доля у сироти, а серцем не очерствіла, добра, слухняна, поштива". Мати поспівчувала дівчині і додала: "Такій дитині допомогти, бодай словом підтримати — то самому собі добро зробити".
Розговорилась і Тетяна. Згадала, що колись і в неї був дім, як оце в них, Котляревських, і жила вона під рідним дахом. Батько — чиновник — служив, мати господарювала; жили, не розкошували, але й не бідували, і ніхто не чекав лиха, а воно не знать звідки насунуло на їх сім'ю: в один рік батько і мати померли, і лишилась Тетяна круглою сиротою. Ось тоді з явилась тітка — материна сестра — вдовиця на той час, вона і взяла сироту до себе, перед цим продавши батьківську хату. Незабаром тітка вийшла заміж вдруге, і дівча стало нікому не потрібне. Жило собі, як горох при дорозі.
Хтозна, як би склалась доля сироти, коли б одного разу в містечко — від Харкова воно недалеко — не приїхали мандрівні лицедії. Випадком потрапила Тетяна на виставу — тітка роздобрилась і взяла її з собою. Одного з акторів, як виявилесь, знав новий тітчин чоловік. Знайомого запросили на вечерю. Той прийшов, посидів. Прийшов і вдруге, і небавом звернув увагу на дівча, що нишком сиділо в кутку і не зводило з нього очей. Гість заговорив з сиротою, спитав, як живе та що робить, а вона йому: "Візьміть мене, дядечку, в театри..." — "А що ти вмієш?" — "Нічого... Але я вчитимусь, вже ось читаю і пишу трошки..." — "Цього, дитя моє, для служби в театрі малувато, а проте спробуємо". — І дав їй для початку вивчити вірш з Державіна. Вірш Тетяна вивчила в один вечір, і актор другого дня, прослухавши її, сказав, що для початку це зовсім непогано, і все ж до театру не покликав. "Повчись трошки, читай більше і рости..." Від'їжджаючи, дав їй якийсь — мабуть нікому вже не потрібний — затріпаний рукопис маловідомої п'єси.