Знову повернув ліворуч — і опинився в Німецькій слобідці, де жили німці — колоністи, що давно оселились у Полтаві. Ще кількасот кроків — і він біля театру, а напроти, через площу навкіс, ніби вийшов з досвітку і спи. нився біля краю площі колишній головпоштамт, нині — квартири полтавських акторів...
І раптом згадалась Пряженківська. Він завів її до кімнати з невеличким будуаром, в якому напередодні велів поставити диван, крісло, столик, і спитав — данина ввічливості, не більше, — як вона, тобто кімната, здалась їй, чи не буде затісно? Пряженківська відповіла стримано: вона вдячна і, помовчавши, торкаючись довгими тонкими пальцями м'якого тюлю занавісок, додала: нічого подібного, коли признатись, не чекала зустріти в Полтаві, яка їй, пробачте на слові, здавалась раніше звичайним селом. І усміхнулась. Загадкова м'яка усмішка освітила обличчя актриси — втомлене, з глибокими тінями під очима. В мить якусь здалось: в тих же очах, великих, зеленкуватих, мигнула і лукавинка, і тієї ж миті щезла, і знову тіні лягли під ними. Йому хотілось заперечити — де вона бачила сільські звичаї? — і промовчав, стало жаль цю по суті одиноку і незвичайну жінку. Потім йому захотілось спитати: чому ...чому вона досі одинока, адже при бажанні могла б влаштувати життя? Була б уважнішою до людей, то не була б і одинокою. І осмикнув себе знову: не вистачало, щоб і вона в свою чергу спитала потім майже те саме: чому він сам одинокий, вона-то, може, ще й встигне, а він у таких літах, і ось маєш — немає поруч людини, з якою б міг поділити свої радощі й болі, сумніви і невдачі, все життя? Спитала б і, напевне, в душі посміялась: старий, а туди ж, заграє, шукав би рівню... Треба було, однак, поспішати в інші кімнати, влаштувати Барсових, Городенського, Щепкіна, Алексееву, ніколи було говорити... І він пішов, нічого більше не спитавши...
Однак чи не час справді додому? Мати досі, мабуть, не лягала, чекає з вечерею, кілька разів наказувала Одарці, служниці, гріти, і. взагалі всі, хто у повному розумі, давно спочивають, а ось він — Друзі посміються, коли довідаються, — весь день і майже ніч на ногах, не присів досі, не може знайти собі місця. Додому! Додому!
11
Ще напередодні Мефодій Семижон прибрався: старанно походив качалкою по старій свитці, дістав із скрині свого солдатського картуза і почистив козирок до блиску, потім двічі змастив дьогтем, купленим два дні тому у лавці Зелінського, юхтові і, хоч далеко не нові, проте ще надійні чоботи, перевірив, чи на місці підкови в них, чи не час прибити заново, щоб, чого доброго, не загубились.
Вдосвіта, як тільки проспівали треті півні і на всій Мазурівці над хатами попливли білі волохаті димки, Мефодій прокинувся. Він не довго і возився, адже все приготував звечора. Вдягся і взувся, підкрутив вуса, поглянув на себе збоку і лишився задоволений: чом не козак, чорти його ба! Спасибі, тричі спасибі Капітоничу, приятелю давньому, що надоумив, вказав, куди піти: тепер він, Мефодій Семижон, теж буде при ділі, і не де-небудь, а в найголовнішому міському вертепі. Мефодій був чомусь певен, що його візьмуть, не відмовлять, звичайно, не лицедієм, хай йому грець, а сторожем яким-небудь, і то діло. Не вірила тільки Явдоха-жона, або, як він називав її по старій пам'яті, сожительниця, та ще от і сестра її — Ганна, що жила по сусідству, теж не вірила: не візьмуть, і все, чого дарма ходити.
Побачивши Мефодієві збори, Явдоха не втерпіла і висловилась у тому розумінні, що краще б "запліснявілому шкарбанові" вдома сидіти, ніж оце зрання собак дражнити на Мазурівці, приспічило йому, бач, у службу, мало за вік свій наслужився панам та підпанкам, сяк-так жили на його пенсіон і далі б тягнули, чи багато їм, старим, треба? Вона ж, Явдоха, ще й городик тримає, навіть дещо і продає з городини, отож всеньке літо свіжа копійка водиться, а .його потягло, прости господи, у вертеп, а там же не токмо мужеське сословіє, є, мабуть, і жіночої статі лицедійки.
— Йди-йди, — озвалась Явдоха з печі. Вона любила позорювати, чи то пак подрімати годину-другу на світанку, а-якщо вдавалося, то й сни які-небудь підгледіти. Потяглася, аж кості хруснули. Йди, але запам'ятай: вскочиш у гречку з якоюсь лицедійкою, останню щетину вискублю, і в хату не пущу, так і знай.
Він же, вислухавши свою благовірну, хмикнув, підкрутив вуса, щоб гостріші були, і нічого не відповів, знав норов сожительниці: побурчить спочатку, а потім сама ж і возрадується, не раз вже було так. Тому на всі її докори і погрози — вигнати, в хату не пустити — лише посміхався. А сьогодні чомусь не втримався і уколов:
— Давно б час збутися тебе, старої та колючої, привести молодшу. Ось, може, бог поможе... у вертепі.
— Гляди, поможе! З ними, молодими, такі, як ти, старі шкарбани ноги набік відкидають швидко.
— Так то старі, а я чим не козак, ти ось придивися краще.
— Та бачу, — зітхнула Явдоха і замовкла, її Мефодій і справді був ще доволі міцним, лишилась зі служби стара звичка триматись рівно, не сутулитись, лише з-під кашкета біліли скроні, а вуса — як навмисне — і досі не втратили чорного полиску, тільки кінці їх ледь жовтіли, щоправда, скоріше від тютюну, ніж від старості. Явдоха ще раз зітхнула:
— Пішло наше, а було ж...
— У тебе, може, і було що, а моє... в солдатській казармі лишилось. Але ми ще ого-го!
— Горе ти моє, іди вже, а то не застанеш кого слід і місце проґавиш... А потім, коли повернешся, підемо до Ганни, щось там не теє... Сватається знову писарчук до Марусі, а вона — сам знаєш — дуріє.
— Знову він?
— Та він... А вона ж того чекає, полюбовника, тільки де там дочекатись — мать, завіявся світ за очі.
— А може, й дочекається. Ти ж говорила, вони любилися.
— Мало чого було колись, та де ділось.
— А я думаю, хто чекає, той діждеться.
— Одна чекала, та вік свій і продівувала.
— Це, бабо, діло тонке, не знаю.
Він похрестився на ікону в кутку, потім крякнув, дістав з-під лати чисто обструганий ціпок і переступив поріг; Явдоха, висунувшись із-за комина, похрестила його на дорогу.
На вулиці було тихо, ніде жодної живої душі. Мазурівка спала ще. Ранній світанок розсипав над нею дивні барви: де бірюзову, а де синю, в іншому місці — світло-сіру, а в Полтавці, що пересікала Монастирську вулицю, розвела рожеву. Вузький місток через річку прогнувся під мазаними чобітьми, жалібно пискнули дошки під закаблуками, Мефодій подумав, що не завадило б підправити місток, покласти ще один ряд дощок. Добре було б, та кому про те болить? Пан Зелінський — міський нині голова — мабуть, і не знає про місток, пішки не ходить по місту, а все більше розкочує у кареті, де вже йому додивитися до якихось містків; людей, які б ткнули його носом в оце місце, теж нема, бояться чиновники говорити, якби потім служби не позбутися — все може міський голова, не раз про те говорили люди, і Мефодій — не глухий — чув розмови...