До відкриття лишались лічені тижні, а здавалось — роки, їх не пережити — так повільно тягнувся час. І не раз, траплялось, докоряв Амбросимову: чого тягнеш? Скільки чекати? Готовий був посперечатись із зодчим, що постійно наглядав за будівництвом, а той, все розуміючи, відповідав: "Якби я був єдиним винуватцем затримки, тоді, друже мій, ти б міг бути певним: театр у найближчі дні прийме своїх глядачів, але." — Гірко усміхався, різкі зморшки глибше врізались в щоки, старили і без того постарілого в останні роки полтавського зодчого. — Але гроші не в моїй кишені. А що я без них можу? Навіть поганеньких дощок для підлоги у вестибюлі не дістанеш. От і топчемось, і який вже місяць..."
Розмова про дошки — справа минулої весни. Тільки-но починався травень, цвів бузок по підгір'ю, зеленіли луки в низині, а Ворскла ще не ввійшла в береги і здавалась синім морем без меж і краю. Пригадалось: зразу ж після розмови із зодчим пішов до міського голови. Бесіда, однак, виявилась даремною, голова ніяк не міг второпати, чому він, міський голова, повинен турбуватись про якісь нікчемні дошки для вертепу — так він називав майбутній театр. Довелося від нього йти до самого губернатора. Тутолмін примусив трошки зачекати у приймальній, але прийняв. Уважно вислухав, обіцяв розібратись. І... не розібрався.
Десь через тиждень ще раз пішов. Говорив не довго, але твердо і переконливо. Тутолмін нічого не міг заперечити, а коли Котляревський в кінці бесіди натякнув, що має намір, коли справа не вирішиться, піти до самого князя, Тутолмін раптом пом'якшав і, користуючись випадком, уколов: "Ви, пане майор, так тривожитесь про ці дошки, нібито оної установи директором призначені". — "Ваше превосходительство, коли б я був директором, як ви зволили пожартувати, — тої ж миті відповів, — то сьогодні від вас з порожніми руками не пішов би, в цьому будьте певні". — Тутолмін, погладжуючи пухнасті, добре затягнуті густою памороззю бакенбарди, вимушено усміхнувся:
"Можливо, все можливо..." — "Всі помисли мої про користь міста, а не крісло в ньому... Справ у мене, повірте, більш ніж досить, один пансіон чого вартий..."
Надихавшись досхочу вечірнім повітрям, відчувши, як посвіжішало в голові, а плечі ніби поширшали, рушив у місто.
Пройшов Пробойну від самого Успенського собору до Круглої площі і не зустрів, крім запізнілої офіцерської прольотки, нікого із знайомих. Біля пам'ятника Слави затримався, вкотре замилувався колоною, красою і могутністю орлиних крил. І не помітив, як на площі з'явилась карета, почувся м'який шерхіт коліс по накоченій дорозі — через пустир, повз пам'ятник. Четвірка сірих рисаків несла карету легко, без видимого зусилля; майже поруч промайнуло крихітне віконце, напівзакрите рожевою занавіскою, роззолочені дверцята, високий навкіс зрізаний, шкіряний дашок. Це була карета Рєпніної, — княгиня часто любила роз'їжджати по місту і околицях разом з дочкою, городяни здалеку впізнавали четвірку сірих, молодика-кучера у високій хутряній шапці і козачка на тих же козлах. Знав про це і Котляревський.
Карета майже нечутно підкотила до парадного входу і ледве спинилась, як тої ж миті рослий козачок, скотившись з козел, розчинив дверцята і допоміг княгині вийти, услід за нею, відсторонивши руку козачка, легко зійшла і дочка — маленька Варенька, старшу Варвару у Полтаві називали "великою". Підмітаючи довгим шлейфом сукні мостову, княгиня ввійшла в розчинений під'їзд. Туди ж вбігла і Варенька.
Боже, як це він забув! Ще вчора повинен був віднести великій Варварі кілька аркушів перекладу з французького автора Дюкеня. Проте з паперами можна й почекати, не горить, встигнуть познайомитись майбутні інститутки з порадами, як читати і розуміти євангеліє від Луки, але піти він мусить, до того ж не відкладаючи, завтра ж, зразу після ранкового кофею, коли їх сіятельство приймає відвідувачів.
Як же це не осінило його раніше? Закрутився зі своїми клопотами — і все призабув, а належало пам'ятати: Варвара Олексіївна — його вельможна слухачка (вже кілька разів на її прохання читав "Енеїду"), і вона ж була глядачем (всі пансіонні вистави відвідувала), а коли треба — і заступницею перед князем, особливо в справах пансіону. Не байдужа, слід вважати, і до влаштування майбутнього театру. Можливо, заради простої цікавості (хто б міг знати про це достеменно), але одного разу запитала, як посувається будівництво оного, неначе він, доглядач пансіону, — головний виконавець робіт на театрі. Завтра — тепер уже завтра — про все, що хвилює, про що голова і серце болять не перший рік, говоритиме з великою Варварою, не відступиться, поки не заручиться її словом, стоятиме на своєму, нехай навіть відмовить йому у прийомі, на поріг не пустить. Не може бути, щоб Варвара так повелась, вона зрозуміє, мусить зрозуміти, все своє красномовство закличе на поміч... А годиною пізніше — вже будучи вдома — його знову мучили сумніви: чи не ранувато зрадів, по-дурному, без потреби гримнув у святкові дзвони?.. І все ж він неодмінно піде, говоритиме, і ніщо його не спинить — потім нехай буде соромно не йому, а їх сіятельству, коли відмовить.
3
Варвара Олексіївна, уроджена графиня Розумовська, для свого часу була жінкою незвичайною. Високоосвічена, водила знайомство з видатними сучасниками; листувалася з ними. За переказами, саме з її ініціативи в Полтаві засновано інститут шляхетних дівчат. При нагоді княгиня була не проти, щоб поговорити про користь освіти і для простого люду, зрозуміло, в певних рамках — щоб поселяни могли читати та рахувати, а більші знання їм не потрібні, бо для копирсання в землі вистачить і малого. Вона любила, щоб в її домі бували люди цікаві, які б могли прикрасити її вітальню, з цією метою запрошувались до княжого палацу деякі з місцевих чиновників, навіть вчителі, а в їх числі — і доглядач будинку для дітей бідних дворян...
Напередодні вона засиділась за вечірнім чаєм з гостями — родичами чоловіка, що приїхали із Кам'янки на кілька тижнів погостювати, серед них особливо відрізняла високоосвіченого чоловікового брата Сергія Волконського, і прочаювала з ними до півночі, а тому і встала пізно, не зовсім, як здавалося, свіжою. Напившися, однак, духовитого кофею з пряженими вершками, одразу ж почула себе значно краще. Тут, біля ліжка, перед великим венеціанським свічадом у різьбленій рамі домашній куафер-француз уклав княгині зачіску — волосок до волоска, створив справді мистецьки витончену споруду з її ще досить пишного, попелясто-каштанового волосся. Він вже закінчував трудитись над останнім і якраз нелегким кучериком, коли двері раптом розчинились і в будуар влетіла, ледве переводячи подих, Варенька. Великі сині очі її сяяли, на щоках, як звичайно блідих, розігрались рум'янці після ночі, свіжі й чисті, а така, як у матері, пишна коса розсипалась по плечах.