Це був вечір, який ніколи потім не забувався. Майже всю ніч провели у великого байкаря. А світанком Котляревський ніс з собою "Підщипу"; Крилов не відмовив, коли попросив, дозволив навіть повністю переписати, і Котляревський справді переписав її і повіз з собою, щоб пізніше поставити у шкільному театрі. Але це — пізніше...
А поки що він поспішав. Біг через все місто, щоб побачитися з матір'ю, припасти до її руки, відпочити після дороги. Та не відпочивалось, не сиділось вдома. Тягло до дітей, в пансіон.
І як здивувався, коли зустрів їх майже всіх на Пробойній. Почувши, що доглядач вже приїхав, вони самі пішли йому назустріч:
Тут, біля собору, вони й зустріли його. Оточили щільним кільцем, тяглися до нього, щоб бути ближче, стати поруч.
— Пустіть мене, — просив наймолодший — Петрусь Марченко, учень повітового училища, а старші затримували, не давали пройти ближче.
Іван Петрович сам підійшов до нього, взяв за руку:
— Підем...
Хлопчик радісно засвітився, озирнувся на товаришів, які не могли не позаздрити щасливцеві.
Протиснутись до Івана Петровича міг далеко не кожний, але Михайла Остроградського ніхто затримати не зумів, злегка відсунувши декого плечем, опинився в одному кроці від доглядача. Червоніючи, що було зовсім не в його характері — розсудливому, спокійному і навіть трохи флегматичному, — він, замість привітання, сказав:
— Так що, латинь одолів і похвальне слово пана директора заслужив... одним словом, умучив. Доглядач щиро зрадів:
— Молодець! Я так і думав, був певен, що ти її... умучиш, окаянну, чого б це тобі не коштувало...
Весело, від душі сміялись вихованці з жарту пана доглядача, їхнього Івана Петровича, і він разом з ними, підштовхували один одного, хтось недвозначно піддав під бік зніяковілого Остроградського.
— А що таке?
— А щоб не хвалився!
Йшли всі разом, то забігаючи наперед, то відстаючи. Вулиці їм здавалися тіснуваті, тому дехто перейшов на мостову, інші тислися до парканів, зустрічні — чиновники, військові, міщанки — спинялись, щоб подивитись незвичну процесію. Хтось із старших вихованців спитав, як їздилось, що він бачив у далекому місті Дрездені.
— Ось зберемось і побесідуєм, а поки що часу у нас малувато. Адже не всі ще здали екзамени?
— Здамо!
— Умучимо! — кричали, перебиваючи один одного; вся вулиця, пропахла бузком, дзвеніла окриками і сміхом.
Ніхто із зустрічних не дивувався толокнечі на тротуарах і мостовій: і раніше, бувало, відставний капітан водив вихованців пансіону на прогулянки по місту, на фортечні вали, що оточували Полтаву, до Хрестовоздвиженського монастиря, на міські виїзди, на Ворсклу, на місце боїв зі шведами...
Вже підходячи до пансіону, Іван Петрович звернув увагу, що серед вихованців немає Тараса, і подумав: певно до цього часу не вихворівся, нездужає. Перед від'їздом, помітивши, що Тарас покашлює, попросив його кілька днів із дому не виходити, положив окремо від інших у своїй кімнаті, просив пити тільки теплий збитень, поки не щезне кахикавка. Мабуть, не все минуло, бо, без сумніву, був би тут, з усіма.
— А що з Тарасом? — спитав Остроградського, що йшов поруч. — Чому не бачу його?
— До нього хтось приїхав.
— А здоров'я ж як?
— Лежав трохи, а пан Сплітстессер забрав його до себе додому і лікаря покликав... Та йому вже краще, я бачив його, вчора бачив... Вас питав, чи не приїхали... Може, завтра у класи прийде.
Іван Петрович не довго затримувався в пансіоні, переговорив з помічниками, обійшов спальні, якусь часину побув . на кухні у Насті, і зразу ж пішов. Треба було побачити Тараса, а потім і до лікаря піти: може, потрібні якісь додаткові засоби, ліки.
В останній час Тарас став ріднішим, ніж в перші місяці, хоч до всіх він ставився однаково, всі йому були близькі і дорогі. І все ж до Прокоповича ставлення було іншим. Тарас нагадував давно минуле, навіки поховане. Тарасом звався і томарівський козачок, улюблений учень, замордований паничем. Не признавався собі, але Тарас був дорогий ще й тим, що став приймаком Марії Голубович, тепер вдови Семикоп; хлопець ніс з собою відбите нею світло, її очі спинялись на ньому, руки торкались його обличчя.
Господи, яка дивна і чудна істота — людина: час, давно час забути все. Але нічого не забувалось. Минуло стільки , літ, життя зводило його з різними людьми (і цікавими теж), але тільки Марія лишалась перед його духовним зором, тільки її образ жив у серці...
Будинок Сплітстессера стояв на Мясницькій і вирізнявся серед інших високим дахом, великими світлими вікнами, новим ґанком.
Тарас побачив доглядача перший і кинувся з дому назустріч в легких, на босу ногу, чоботях, в одній, розхристаній на грудях, сорочці; схудле обличчя світилось радістю:
— Як довго вас не було! — І знову: — Дуже довго, учителю!
Тарас називав Котляревського учителем, бо для нього Іван Петрович був, насамперед, вчителем, батьком названим, називати ж доглядачем не міг, бо доглядачі, як розповідали товариші, були зовсім інші, у тих не було серця, розуму, душі.
— Що з тобою?
Котляревський взяв за плечі, пригорнув.
Тарас довірливо прихилився до шинелі:
— Нічого.
— Ще холодно, а ти ось так... Не бережешся.
— Мені вже добре. Кашель минув, і я б повернувся в пансіон, та не пускають. Але тепер, коли ви приїхали, я піду звідси.
— А хто ж не пускає?
— Хіба я не сказав?.. Мати. Три дні вже тут. Підемо, я ознайомлю, вона сама питала про вас. — Тарас хотів ще щось додати і запнувся, ніби злякавшись: надто дивним стало обличчя учителя — зблідло чи освітилось, та то була лиш мить одна, він рішуче ступив на першу сходину і через сіни — до кімнати.
30
Чекати довелось не довго. Іван Петрович не встиг озирнутися, як двері відхилились і ввійшла невисока середніх літ жінка у довгій темнш сукні і в накинутій на плечі мережаній світлій шалі.
Не міг повірити своїм очам. Невже вона? Боже мій! Так, це була Марія Голубович, тепер — Марія Василівна Семикоп. Нерівне стукало серце, а навколо кружляли стіл, самовар на ньому, високе свічадо в кутку, якась картина поповзла на стіні вниз, букет бузку в глечику гойднувся кілька разів на підвіконні.
— Драстуйте!
Вона простягла руки, він розкинув свої, і руки їх зустрілись. Знайшли один одного. І завмерли.