— Та це вже як водиться, — кивнув Єфремов і, раптом сховавши усмішку, чимось стурбований, звернувся до латиніста: — Але, добріший Павле Федоровичу, чи правда, що на останньому уроці ви добряче відвели душу, так би мовити, викликали інтерес до свого предмета... лозою, до того ж і не пареною, а сухою?.. А доглядач присік?..
— Просто кажучи, екзекуцію вчинили, — сказав Рождественський.
Квятковський не відповів, уважно поглянув на колег, вони були серйозні, але очі грали, ледве ховали іронічні усмішки.
— Смієтеся, панове? Дуже добре... Однак пождіть, він і вас дечому навчить. Дочекаєтесь, тек-с... — Не на жарт ображений, латиніст не удостоїв колег відповіддю, відійшов до столу, на якому купкою лежали книги і зошити, а Єфремов багатозначно підморгнув Рождественському, Вельцин лише хитав головою: як так можна сміятись над колегою? Проте і він не став на захист латиніста.
24
Ранкові заняття в гімназії, як звичайно, починались о восьмій, але вчителі приходили трохи пізніше і, поки аудитори, тобто кращі з гімназистів, перевіряли домашні завдання у своїх товаришів, пани педагоги могли зустрітись в учительській і старанно, можна навіть сказати, в деталях обговорити найостанніші новини.
Вже майже місяць в Полтаві тільки й мови було, що про московський пожар, який — так твердили — знищив більшу частину первопрестольної, і кожного разу до почутого додавалось щось і нове. Не було будинку, де б не говорили про двірську дівчину, яка не злякалась і підпалила панський будинок, в якому надумали влаштувати веселу ніч французькі офіцери. В іншій історії головною особою був незвичайний сміливець — не то майстровий, не то дворянський син, — що вирішив пожертвувати собою, аби покарати самого Буонапарте — єдиного винуватця всіх бід, що прийшли на Русь. Він пробрався лише йому відомими ходами в Кремль, обійшов варту і дістався імператора і врешті, стріляв у нього але невдало, бідолага промахнувся, не вцілив, був схоплений і там же, у дворі Кремля, скараний.
Численні подвиги москвичів переказували, доповнювали новими подробицями, подвигами пишались, ніби кожний із оповідачів і сам був до них причетний. Багато цікавого говорили також про загін Давидова і сільську жінку, які успішно діяли проти ворога.
Зрозуміло, не забувались при цьому події місцеві. Рождественський, ніби між іншим, повідомив про виграш Буткова. Вчитель російської словесності, майже не вміючи грати, напередодні обчистив запеклого картяра отця Георгія. "Не завжди йому вигравати, бог правду любить і шельму мітить..." — зауважив з цього приводу Єфремов, сам не проти на дозвіллі один-другий банчик скласти.
Хитрувато і не знать кому підморгуючи, все той же Єфремов розповів пікантну історійку, почуту ним від самого героя історії — Сплітстессера. Будинок учителя малювання і креслення вже вп'яте відвідує домовий, щоправда, у відсутності господаря, але останній раз Сплітстессер сам бачив, як, наляканий кимось, домовий виплигнув у вікно і був такий; трапилось це в момент, коли господар дому раптово ввійшов до жінки у спальню.
Явдоха — молода жона учителя, із миргородських міщанок, молодша від чоловіка років на двадцять — язиката, якій, здавалось, і сам чорт не брат, цього разу ніби оніміла, сиділа пригнічена на канапі у нічній сорочці — учитель сказав, "пеньюарі" — страшенно бліда, тремтяча, і ледве чутно повторювала: "Мабуть, домовий, святий боже, святий, кріпкий!" Чоловік, наляканий не менше, ніж жона, дуже боявся, як би чого з нею не трапилось, і як тільки міг заспокоював і, здається, досяг свого, вона трохи відійшла, вгамувалась і раптом, опам'ятавшись, розсердилась на чоловіка і навіть кричала, що той їй не дає життя, приперся невчасно, сидів би у "своїй гімназії з своїми недоумками", а вона б сама зловила домового. "Вже і приладналась, було, він сам йшов у розставлені сіті, а тебе нечиста принесла". Вона так образилась на чоловіка, що вирішила негайно поїхати до матері в Миргород і погостити місяць-другий.
Єфремов і слухачі посміювались, а Бутков, що прийшов якраз до початку оповіді, зовсім серйозно, сховавши усмішку на рожевому обличчі, спитав:
— А в чому був домовий зодягнутий? Чи не в гусарському ментику? Вони, домові, в якому завгодно обличчі ходять, але перевагу здебільшого віддають гусарським ментикам та угоркам.
— Темнувато було в спальні, і наш герой не роздивився, — відповів Єфремов.
— Нічної години вони всі на одно лице, — додав Рождественський. — Коти миршаві... чують, де кішкою пахне.
— Що ви, панове? Ніяк щось подумали... отаке-о? Я в них іноді гостюю, і скажу, що... — підвів лохматі брови Квятковський, — пані Явдоха — жінка високих принципів.
— Вище не буває. У всякому разі, так мислить муж, і благо йому, — відповів Бутков, знімаючи капелюха і вішаючи його на окремий гвіздок на вішалці. — 3 вами, Павле Федоровичу, ніхто не сперечається, тим більше, що ви там іноді буваєте, і, мабуть, теж... у відсутності чоловіка?
— Не ваша справа, мосьпане.
— Звичайно, не наша. Пан Квятковський завжди правий, як ось, наприклад, у спорі з доглядачем пансіону про методу виховання, — зауважив Єфремов.
— Оний доглядач, як відомо, до всього прискіпується, — додав Рождественський. — Вчора у отця Георгія на уроці сидів, позавчора у мене на статистиці. І що йому потрібно?
— Вибачте, панове, але я вам нічого подібного не говорив, — відрізав Квятковський.
— А ми нічого й не чули, — відповів математик. Тонкий довгий ніс з маленькою в макову зернину бородавкою на лівій ніздрі націлився своїм вістрям у злі, аж блискучі, очі Квятковського. — Але, між іншим, панове, наш доглядач — ви, може, чули? — оцей тихий відставний капітан — менше ніж у три тижні сформував цілий козачий полк, який, говорять, вже відбув у діючу армію і десь діє проти неприятеля.
— Що ж тут особливого? — не втерпів латиніст. Все, що говорилось гарного про доглядача, він з деякого часу сприймав як особисту образу. Можливо, тому Єфремов і Рождественський не оминали нагоди, щоб не похвалити Котляревського і тим подражнити колегу.
— Нічого особливого? Ви так вважаєте? — миттю обернувся Рождественський. — А щоб вам оце самим спробувати, га? Уявляю фінал. — Латиніст не відповів, а Рождественський додав жару: — А крім того, мосьпане, наш доглядач — автор великої поеми, між іншим, написаної рідною мовою. Надіюсь, читали?