— Дозвольте відкланятись, — встав з крісел Огнєв. Одержавши вичерпні відповіді, а до того ж відчувши і гіркоту докору за неувагу до підлеглого, він міг вже йти.
— Надіюсь, мосьпане, учбовий рік продовжиться?
— Як і належить, ваше сіятельство, — не приймаючи жарту, серйозно і церемонно вклоняючись, відповів директор і ще раз вклонився, відчиняючи двері до приймальні...
Того ж дня у будинку виховання діялося щось дивне. Було тихо не тільки у коридорах, але і в спальнях. Усі вихованці розійшлися зразу ж після вечері. І, слід думати, готувались до завтрашніх занять. Так, у всякому випадку, вважав Діонісій. Але, заглянувши до однієї спальні, а потім до другої, нікого в них не знайшов. От тобі й раз! Де ж вони? Незабаром, однак, виявилось: нічого страшного не трапилось — усі вихованці зібралися у залі, розсілися за столами, про щось говорили, а коли ввійшов помічник, зразу ж замовкли.
— Ось вони де! Анумо, марш по спальнях!
— Ми сьогодні тут хочемо, — почулися вигуки.
— Це чому ж?
— Тут тепліше.
І справді: у спальнях було значно холодніше, ніж у столовій залі, з якою межувала кухня і де майже цілісінький день топилася велика піч. Тепло з кухні обігрівало й залу.
Діонісій згодився:
— Добре, тільки тихо мені...
Вони зуміли перехитрити його. Помічник доглядача пішов із зали до своєї кімнати, де він повинен був зробити реєстр усім витраченим за останні два тижні харчам
Тарас Прокопович, як тільки Діонісій вийшов, попросив, щоб товариші сіли до нього ближче, і, коли всі оточили його з усіх боків, вказав: на відправлений три дні тому лист директор гімназії не відповів, і тому він, добре подумавши, вирішив писати тепер на ім'я самого генерал-губернатора, тобто їх сіятельства князя Лобанова-Ростовського.
— Прошения наше Іван Дмитрович і не читав, мабуть, — сказав Миколка Ге, недавно переведений з Харківської гімназії, він швидко увійшов у пансіонне товариство і вважався зовсім непоганим хлопцем. — Одержав і, не розкривши, викинув.
— Не міг викинути, — не погодився Мишко Остроградський. — Як це — викинути? Ми ж йому писали.
— А я кажу, кинув у корзину — і справі кінець.
— Може, так, а може, й ні, — .сказав Тарас. — Але час минає, а ми нічого не знаємо, тому давайте краще напишемо нового листа. Але хто віднесе його князю? — Оглядів товаришів. — Ніхто? А може, ти, Мишко?
— Добре, я віднесу. — Остроградський, хоч і був у Другому класі, але з ним рахувалися і старшокласники: він міг легко рішити будь-яку задачу і допомогти кому завгодно, та й взагалі, був серйозним, вдумливим, до того ж не боягуз — не боявся нікого, а це дуже важливо для майбутньої місії: не злякатися, віддати лист у руки ад'ютанту, якщо не вдасться проникнути до самого князя.
— Тоді пишемо!
Хтось запалив свічку, і Тарас всівся біля неї, решта — де хто: за столом, кому не вистачило місця — на підвіконні, але так, щоб бачити, як пишеться лист, і, може, й самому щось до нього додати.
— Закладіть двері, — порадив один з новачків і сам схопив дровиняку й потягнув до дверей. — Пиши тепер!
— Пиши, що ми вже надіслали одне прохання, — сказав Остроградський, — а його, мабуть, і не читали. Тепер змушені писати знову.
— А що далі?
— І що ми підемо звідси, якщо доглядач не повернеться, — додав Ге.
— Цього писати не треба, — заперечив Остроградський. — Цим все одно не залякаєш. Краще щось інше. Ну, скажімо: з Іваном Петровичем нам легше вчитися, ми звикли до нього, він нам — як батько.
— Істинно, Мишко! — Тарас швидко заскрипів пером. — І ще напишем: з Іваном Петровичем ми виставу готували, книжки читали, бібліотеку зібрали, він багато розповідав нам, завдяки йому, знаємо і латинь, і поезію...
— Історію Полтави теж, — додав Тарасів сусіда зліва — все той же Микола Ге.
— А якщо його не буде, то нам ніхто не потрібен, — підказав Саша Кир'яков, веснянкуватий, гостроносий, дуже схожий на колишнього старшокласника Папаноліса.
Тарас писав і писав, а всі дивились, як він це швидко робить. Коли фраза була закінчена, хтось, зітхнувши, мовив:
— Якби не війна, пан доглядач був би із нами.
— Ну, звісно!
— А що як податися до Москви? Вислідити Бонапартія і... пострілом — наповал, — запропонував все той же Кир'яков.
— Хто поїде? Ти? Сміливий, як я подивлюсь. Та тебе солдати зразу ж схоплять. Ти ж з французькою не в злагоді. От якби Тарас... Він знає. Переодягнувся б — і от маєш, француз.
— А що? І поїду... Ось тільки... — Тарас хотів сказати, що йому не можна до Москви, він не може без згоди матінки, вона й так хворіє, а якщо взнає про поїздку, то й зовсім розхворіється. Але нічого про це не сказав.
Всі мовчали, кожен думав про своє. Опливала лойова свічка. В залу вповзали сутінки. Враз в коридорі почулися кроки. Чіткі, тверді. Хто б це міг прийти вечором до пансіону? Чи не Огнєв? Навряд. Хто-небудь з учителів? Теж ні. Ніхто з них до пансіону не ходить, вечорами особливо. Тоді — хто ж ?
— Мишко, подивись, — сказав Тарас. Остроградський витягнув поліно, трохи відхилив двері і в ту ж мить причинив їх знов:
— Він!
— Хто?
— Пан доглядач!
Якусь мить стояла тиша, потім усі скочили з місць, перекидаючи стільці, лавки, вибігли до коридора, горлали щось недоладне; увесь провулок, та, здається, вся Полтава в цей час чула незвичайний у будинку гомін.
У столовій залі залишався лише один Тарас, але не довго; кинувши недописаний лист — він забув про нього, — вибіг услід за товаришами у шум і гамір коридора і зразу ж побачив пана доглядача — все в тій же горохового кольору шинелі і треуголці з чорним султаном.
Оточений суцільним колом вихованців, він не міг рушити з місця, і Тарас теж не мав можливості підійти до нього, не міг проштовхатися у вузькому коридорі і стояв, притиснутий до стіни, як і Діонісій, що вибіг із кімнати доглядача зі збитим над чолом волоссям і щасливо-дурнуватим виразом на обличчі.
Доглядач комусь потиснув руку, другою погладив по голові, ще когось прихилив до себе і не помічав тому ні Тараса, що стояв осторонь, ані Діонісія; коли ж побачив, кивнув привітно, махнув рукою: підійдіть.
— Не пробитись! — кричав Діонісій, все ж потроху посуваючись уперед. А Тарас і не намагався проштовхатись, так само, як і раніше, притиснутий у своєму кутку, майже торкаючись головою настінного підсвічника, він стояв, опустивши руки, і не відчував, як по щоках збігають теплі сльози, зовсім забув у цю хвилину, що недописаний лист залишив у столовій залі, а ще один лист — від матінки — лежить у сундучку, і він повинен вручити його пану доглядачеві у власні руки, як тільки той з'явиться у пансіоні.