Тому і не диво, що простий люд, заляканий чутками про наближення воєнної грози, намагався, доки не пізно, дечого припасти, приховати на чорний день. Сіль у ті дні закупали мішками, в багатьох дома сушили чорні сухарі, заливали діжки топленим маслом, солили сало, запасалися в'яленою та солоною рибою, засипали комори зерном та крупою, купували побільше свічок і дьогтю. Хто зна, що буде, а коли раптом ця воєнна злива не обмине і Полтаву? Більше ста років тому, у війну з Карлом, коли б городяни не запасли хліба достатньо ще до того, як підійшли шведи, то навряд чи допомогли Полтаві одні списи та порох. Так що й тепер— запас не завадить...
Неспокійно було і в будинку виховання. Випадали часті дощі — і діти через те не відвідували класи, хоча екзамени були вже не за горами. У такі дні, щоб дарма не гаяти часу, Котляревський збирав вихованців у столовому залі і займався з ними сам.
Одного разу за цими заняттями його застав Василь Васильович Капніст. Старий поет, приїхавши із своєї Обухівки в Полтаву, затримався із-за негоди і тепер робив візити своїм давнім знайомим, не обминув і пансіон, проект якого у свій час сам рекомендував ще першому "малоросійському генерал-губернатору" князю Куракіну. В тому проекті, здавалось, передбачено було все, лише одного не врахував автор "Ябеди", він же предводитель дворянства Миргородського повіту: не вважав можливим допускати у згаданий пансіон дітей міщан, ремісників, і лишалось невідомим, де ж їм можна було навчатися грамоті. Він вельми здивувався, дізнавшись, що серед вихованців пансіону є нині діти відставлених військових, сини удовиць з міщан, а один, якийсь Тарас Прокопович із Золотоноші, — син економки і кріпака, хоча вчиться чомусь на кошти дивачки-поміщиці.
Заняття, зрозуміла річ, були перервані, і Капніст у супроводі доглядача оглянув спальні і кімнату для читання, побував на кухні і в столовому залі, тоді знову повернувся в кімнату Івана Петровича. Був задоволений, побачивши книжки, якими користувались вихованці, а дізнавшись, яким чином вони зібрані, похвалив доглядача за добре діло і пообіцяв надіслати від своїх щедрот десяток книжок для пансіонної бібліотеки.
Котляревський всадовив почесного гостя у крісла, куховарка внесла на таці чай з вершками, і старий поет, посьорбуючи з порцелянового кухлика, закидав Івана Петровича запитаннями, слухав з охотою, перепитував кілька разів одне й те ж, сміявся, коли довідався, як були відучені деякі пани вчителі користуватися працею вихованців у себе вдома, та все приказував: "Добре! їй-богу, добре, мосьпане!" а чи: "Сміливо! Сміливо!"
Доглядач розповідав про вихованців, їх здібності і таланти, про які, слід думати, ні самі діти, ні навіть батьки не підозрювали. Згадав Тараса із Золотоноші; помітивши, як спохмурнів гість при цьому імені, .додав, що Тарас не просто здібний, а талановитий, і він дуже багато чекав у майбутньому від цього хлопця; Капніст силувано усміхнувся і сказав, що він зовсім не проти і "кучерських" дітей, він радий успіху кожного, хай усім квітам буде хороше і вільно під сонцем.
— І Лісницький справжній талант. Якщо навчати, став би відмінним лицедієм, — згадав Іван Петрович і пансіонного бібліотекаря. — Він у мене книгохранитель. Усі книжки привів у порядок, одні підшив, інші підклеїв. Любить книгу, кохається в ній. Але, насамперед, він — лицедій, а цілить в університет. А ліпше, коли б у театр пішов. Проте де нині театр у нас? Збираються будувати. Та коли це буде?
— Буде! Сам бачив, почали закладку.
— Дуже тягнуть. А був би театр, можна було б і трупу скласти, свою, полтавську.
— Е-е, батечку, чого закортіло!? Високо літаєте, мосьпане.
— Гадаєте, недосяжно сіє? Мої вихованці, коли хочете, зіграли б і "Недоросток", і "Ябеду". І художника знайдемо. Наш Мокрицький відмінно малює. Та й Тарас Прокопович має хист...
— У вас тут справжня академія.
— Будуть вихованці мої і в академії, — сказав Котляревський так просто і впевнено, що, слухаючи його, у кожного не викликало і тіні сумніву у здійсненні його задумів, намірів і мрій. Треба сказати, що Котляревський не помилився: чимало з його вихованців стали окрасою, славою вітчизняної науки і культури. Та це прийшло пізніше, а в розмові з Капністом він здався старому поетові мрійником, лише мрійником, і гість не забарився сказати про це:
— Не забагато, друже мій, надій? Є ж такі, як і Шліхтін?
— Я вірю у краще. І з цією вірою живу і служу, — сухо сказав Котляревський..
Капніст, побачивши, що Іван Петрович ладен образитись, перевів розмову на інше. Що нині написалося у Котляревського нового, він, Капніст, хоча, не часто виїжджає зі своєї Обухівки, але зв'язків із Санкт-Петербургом не втратив і має змогу поклопотатися, щоб тамтешні видавці не дуже марудили писання земляка.
Котляревський відповів, що нині поки що нічого закінченого нема: щоправда, він працює, але мало, зайнятий більше справами пансіону; хвилюють ось чутки про погрози Буонапарте, і тому склавши руки він не сидить: як і повсюдно по губернії, він теж, причому особисто, займається з вихованцями військовою справою у години, вільні від уроків. Цього, звичайно, дуже мало, але що можна більше?
Незабаром Капніст, запросивши Котляревського у гості в його пенати, поїхав, пообіцявши другого разу пожалувати з синами.
Провівши гостя, Котляревський повернувся до своїх повсякденних справ. Подивився класні роботи вихованців, а потім — ще вчора збирався — написав листа племіннику графа Трощинського, що цікавився успіхами усіх одинадцяти учнів, які вчилися коштом кибинецького владики. Вельми неприємний лист мав бути (більшість графських стипендіатів вчилися геть погано, тільки Піроцький. показував відмінні знання), і все ж довелося написати тільки те, що було в дійсності, іншого не мислив, особливо тепер — напередодні екзаменів.
Того дня, одначе, листа не відіслав: прискакав посланець з канцелярії генерал-губернатора і передав доглядачеві запрошення: негайно, не відкладаючи, прибути до управителя краю. Вислухавши посланця, покликав Діонісія і наказав нікуди — до його повернення — з дому не відлучатись.
20