Приходив Стеблін-Камінський з жоною; сам Білуха-Кохановський пожалував; заїхав і просидів цілий вечір ад'ютант генерал-губернатора Смирницький; слідом за ним Амбросимов нагодився— хвалиться: ось-ось почнуть роботи на театрі, тобто земляні роботи під фундамент. І всі в один голос: чого не показується між люди, з якого часу записався в анахорети?
В ці дні одержав листа від Гнєдича. Микола запитував, як просувається робота? Чи не пора від обіцянок перейти до діла? В Петербурзі чекають продовження поеми. Іван Петрович відповів коротеньким листом: всю зиму руки не доходили, а тепер ось береться за справу серйозно, дивись, до осені що-небудь і витанцюється. Одночасно запропонував Гнєдичу приїхати в гості, в Полтаву, разом пожити хоча б з тиждень, запитував, як з перекладом гомерівської "Іліади", чи скоро Миколенька порадує російським текстом всієї поеми?
Були дні, коли працювати не давали. Одного разу постукав незнайомий молодий чоловік — одяг закурений, з дорожнім мішком за плечима. Котляревський не пам'ятав, щоб зустрічав його в Полтаві. Той і не був полтавцем, приїхав з далекого Чернігова. Приїжджий давно мріяв познайомитись з автором української "Енеїди", признався, що й сам "грішний", пише, правда, дуже мало, праця в канцелярії виснажує, ніяких сил не залишає для творчості.
Проговорив з ним півдня. З розповідей приїжджого, який назвався Носенком, виявилось, що не тільки в Чернігові, але і в Прилуках, Ніжині серед місцевих чиновників, учителів повітових училищ є люди, яким не байдужа доля рідного слова, вони самі пишуть, а школою для них служить його, Котляревського, "Енеїда". Чути таке було і несподівано, і приємно. Носенко прожив у Полтаві три дні і дав клятвену обіцянку знову приїхати, якщо "їх милість Іван Петрович дасть на це згоду".
Якось одержав звісточку з Болгарії, з самої Софії. Потім з Чехії. Там теж читали його "Енеїду" і дуже б хотіли знати, коли буде продовження; весь слов'янський світ цікавився українською поемою і бажав автору успішного завершення роботи.
Невелика, загублена серед лісів і полів на лівому боці Дніпра, Полтава ставала притягальною силою, центром думок і надій багатьох друзів і шанувальників українського слова, української свободолюбної поезії.
Котляревський бачив, розумів: його слово не пропало марно, як підземне джерело, воно живить нові струмки, а вони повнять річечки і річки. Зернина, кинута в рідний грунт, виростає могутнім колосом, і ніякому граду його не побити. Це радувало, надавало нових сил і впевненості у правильно обраному шляху і разом з тим змушувало ставитись до себе суворіше і невпинно кликало: іди, Іване, іди сміливіше! Не шкодуй сил і часу! Для великого святого діла не шкода і самого життя...
А друзі не давали спокою, не розуміли, чому рідко ходить в гості, не показується зовсім останнім часом, сидить вдома, як рак-самітник. Він же не міг пояснити всього і не міг відірватись від роботи, бо чим би не займався, де б не був — вдома чи в дорозі — саме ця робота стала змістом існування.
Він поспішав писати, наче передчував: у наступному році і цього зробити не зможе, і хтозна, що з ним трапиться завтра, позавтра, через рік, отож — "поспішай, Іване", — говорив самому собі в нічні години, коли все затихало і лишався наодинці з чистим аркушем паперу.
Це були неповторні години, болісні і солодкі. Особливо ж добре працювалось пізніми вечорами, коли місто стихало, навіть віддалений гомін згасав, змовкали дзвони у церквах: густий, переливчастий — великого, "кизикермена", в Успенському соборі, і тонкі, голосисті — у Миколаївській і Спаській церквах, стихали дівочі пісні на Панянці і Мазурівці, вщухала підгірна дорога, лише коли-не-коли гуркіт дорожнього екіпажу долинав сюди, на гору, стукав у чільне віконце, і знову вся Подільська гора поринала у споконвічну тишу. У вікна дивився повний місяць, спалахуючи і зриваючись, падали у нічну безвість зірки. В сусідній кімнаті стихали кроки: мати вже прилягла, і кухарка задрімала в комірчині, тільки він так і не спатиме до світанку.
Напівзаплющивши очі, відчував на обличчі тепле дихання свічок, полум'я їх коливав ледве чутний вітерець, що лився у напіввідкрите вікно. Так він сидів іноді декілька хвилин, іноді півгодини, доки не знаходив відповідного слова, відразу ж записував і повторював вголос, щоб перевірити, як звучить, чи відповідає будові речення, замислу, чи не вилізає з рядка зайвим складом...
Кінчався липень — весь у напруженій праці. Бували дні, коли йшов у пансіон. Одного разу затримався там майже до вечора, став разом з Капітоничем лагодити вікна; той вставляв шибки, а він обмазував, кухарка йшла услід і мила кожну раму. І небавом увесь дім засвітився, ніби облитий освіжаючою зливою, святковий, принаряджений — любо-дорого подивитись. Другого разу взявся за дрова. Завезені ще у червні, вони лежали купою, не пиляні і не рубані. Договорив дроворубів — і за три дні всі до цурки вони були і попиляні, і порубані, і навіть складені під дашком. Тепер зима, хоч би і холодна, не страшна буде тепло в пансіоні, діти не тулитимуться по закутках, кутаючись у ковдри.
І все ж, що б там не було, як би не відривався для пансіонних справ, за місяць напруженої, від зорі до зорі роботи в тиші робочої кімнати встиг зробити більше, ніж за весь минулий рік. Написав майже сорок строф для п'ятої пісні, правда, все написане мав ще не раз переглянути, найстараннішим способом переписати, дещо заново перебілить, та це робота добра, потрібна, інакше ніхто, хто любить справу свою, не пише.
Нові рядки, акуратно переписані, поклав окремо у зеле ний картон, в ньому інших паперів не було. Через тиждені він зазирне сюди, витягне на світ божий все написане прочитає, і, зрозуміло, дещо виправить, і знову покладе в той же картон — вже на більш тривалий час. Хай відлежиться, а він відсторониться від написаного і ще раз, по вернувшись до рукопису, подивиться на нього свіжим оком, мовби абсолютно стороннім, причепливо прочитає кожний рядок.
Саме так він розумів роботу поета: написане за одним разом потрібно читати і перечитувати декілька разів, причому обов'язково свіжим оком, перевіряти кожне слово па звук, колір, запах, лише тоді можна уникнути зайвого, фальшивого, непотрібного, що псує і добрий задум... В один з останніх днів липня написав Гнєдичу, що робота, як би там не було, рухається поволеньки далі, правда, коли буде завершена, сказати поки що не зважується, оскільки все сховане в темряві майбутнього...