Видлубавши з люльки рештки незгорілого тютюну, намагаючись бути спокійним, сказав:
— Чутка була, що їх нібито схопили. У тюрму кинули. Та не довго їм довелося мучитися за тюремними ґратами. Знайшлися сміливі люди й допомогли їм утекти, вирватись на волю. І тепер вони десь живуть, між людьми ходять.
— І я так казав, батьку! — вигукнув Лаврін. Молоде безвусе лице його, в легкім золотистім пушку, світилося щирою дитячою радістю, він ладен був кинутися до Котляревського, обійняти його.
— Тепер, можливо, вони і в село наше навідаються! — палко заговорив Савка і, звертаючись до Котляревського, спитав:
— Як думаєте, пане вчителю, прийдуть вони в наше село?
— Все може бути... Хоч важко сказати, куди їх путі-дороги проляжуть.
— Подейкують, ніби вони заговорені і від кулі, й від шаблі, — сказав дядько Лука, виразно глянувши на сина, щоб поводився пристойно, не вискакував поперед старших, і Савка, зрозумівши погляд батька, примовк, тільки очі його залишалися такі ж самі — широко розплющені, блискучі; посунувшись до Котляревського, зачаровано дивлячись на нього, він боявся проґавити хоч одне слово.
— Заговорені, — кивнув Іван, — про те і я чув! Харитон і Лука курили, парубки про щось говорили між собою пошепки. Іван невідривне дивився на вогонь багаття й думав своє.
Правильно чи неправильно він учинив, так відповівши?
Може, краще сказати, що на власні очі бачив документи, свідчення самовидців? Але чого б він досяг? Розвіяв би легенди? Ні, зосталось би все так, як і було. Люди досі вірять, що народні оборонці, як називають Залізняка й Ґонту, живі, а його розповідь була б сприйнята як ще одна спроба обдурити їх. Ні, він правильно вчинив, що підтвердив їхню віру. З нею легше жити.
— А можна спитати вас, пане вчителю, — звернувся до Котляревського Лука, — пісню про Максима Залізняка доводилось вам чути?
— Не чув.
— То, може, послухаєте?
— З дорогою душею.
Схвильований Іван приготувався слухати. До цього часу і гадки не мав, що існує така пісня.
— Харитоне, починай!
— Негоже, куме... Корчма — ось. А там, здається, паном пахне. І чиновник під'їхав увечері.
— А ми тихо... Починай — пан учитель просить.
— Ну, коли так, почнемо. — Харитон зручніше сів, розгладив вуса, заткнув люльку за широкий пояс. — Допомагайте, хлопці. — І заспівав. Повільно, широко, низьким голосом.
Пісня, ніби весняна вода з-під льоду, вирвалась на простір, усе більше наповнюючись могутньою силою, і ось уже потекла повноводною річкою. Скоро в єдине річище влились і голоси молодих — Савки й Лавріна, причому голос Савки був високий, хлоп'ячий, у Лавріна, Харитонового сина, — сильний, гарний, до пари батьківському, тільки в батька — густіший. Став підтягувати і Лука, схрестивши на колінах вузлуваті руки і похитуючись з заплющеними очима в такт пісні.
Співали неголосно, а Іванові здавалося — їх слухають поле і ліс, який раптом наблизився до самої дороги, і небо, засіяне вересневими великими зорями:
Та жива правда, та жива душа
Не вмре, не загине!
Гей-гей, не вмре, не загине!
Та жив батько, та жив Залізняк
І побратим його Гонта!
Гей-гей, Гонта!
Співці зовсім забули про обережність. Вони співали, вкладаючи в кожне слово частку серця, мри свої про краще життя, про волю.
Іван, здавалось, не дихав, убирав кожний звук. Він би в цю ж хвилину, на очах у співців, став їх записувати, він навіть потягнувся, щоб дістати дорожній каламар і пера, але тут же осмикнув себе: злякаєш, відштовхнеш, вони перестануть співати, побачивши в його руках аркуш паперу, і сидів нерухомо, зачарований і щасливий. Де б почув таке, якби відмовився від поїздки в далекий невідомий Коврай?
Співці кінчали пісню, коли в корчмі грюкнули двері, і в ту ж мить шулікою упала на дорогу тінь і лягла біля самого багаття, насторожено завмерла.
Молоді нічого не помітили, захоплені піснею, але обережний Лука Жук штовхнув Харитона.
Тим часом незнайомець, видно, зрозумів, що його помітили, спитав, хто це розспівався серед ночі і що то за дивна пісня.
— А тобі що за діло? — крикнув Савка. Батько зупинив його:
— Помовч. — І, піднявшись, чемно відповів: — То вам здалося, ваше благородіє.
— Може, й здалось.
Співці сиділи тихі, трохи врочисті, а нічне повітря, здавалось, ще коливається, дзвенить, і небо — як орган.
Іван не знав, як віддячити за подаровану пісню, і, незважаючи на ніяковість співців, кожному від душі тис руки. Вони покашлювали, дивувались зайвою, на їх погляд, захопленістю вчителя: ну що справді такого: вони проспівали пісню, яку в їхньому селі знає кожний.
Харитон подивився на небо, відшукав якісь йому відомі зірки, тугіше загорнув свитку на грудях.
— Пора і поспати, скоро ж і на зорю благословиться, а завтра — дорога.
— І то правда. — Лука розправив затерплі плечі і, звертаючись до Івана, сказав: — Постелю вам, пане вчителю. на візку.
На п'ятий день дороги теж зупинилися біля корчми і так само, як уже не раз було, ночували біля вогнища, тільки Іванові дядько Лука стелив на візку. незважаючи на його протести.
На візку хороше пахло сіном. Запах лугових трав нагадував рідну леваду на Мазурівці, Полтаву в літні вечори.
Укрившись киреєю, склепивши повіки, Іван згадував минуле — все, що лишилося по той бік Київського в'їзду, за шлагбаумом, — сумне обличчя матері й останнє слово отця Іоанна: "Пам'ятай розмови наші, сину!" — "Пам'ятаю, отче, — нечутно ворушилися обвітрені вуста, — пам'ятаю..."
Під киреєю було тепло і затишно, можна було подрімати, але не спалось. Він дивився на миготливий вогонь, на возчиків, що лежали біля нього. Усі спали, тільки старий Груша все ще курив люльку й стежив, щоб не погасло багаття. Коні, прив'язані до возів, хрумтіли травою. Ніч дихала спокоєм. Втомлений за день степ спав теж. Спала й корчма, що чорніла по той бік дороги, відблиски полум'я загорялися й гасли в її крихітних вікнах. Під осінніми зорями світився битий шлях на Полтаву. Він прямував далеко в степ і там, за горбами, зникав.
Майже тиждень Іван у дорозі, а йому все здавалося, що від'їхав від дому недалеко, досить вибігти на шлях., піднятися на ближню степову могилу — і він побачить позолочені маківки Успенського собору, гострий дах костьолу, батьківський дім край Соборного майдану. Та це тільки здавалося. Хто знає, коли він знову переступить рідний поріг. Хто знає...