Тож Маруся, яка зайняла перше місце на стрілецькому змаганні, не могла не прилучитися до снайперів і ще затемна залазила по розбомблених, що загрозливо гойдалися, сходинах то на горище, то на самісінький дах, плескатий, як стіл, і, як стіл, оголений, де стирчали тільки масивні димарі, викладені_з міцної, мов залізо, червоної цегли. І якщо ті, що лишалися внизу, мали над головами хоч склепіння підвалів, які захищали їх од куль та осколків, то тим, що видиралися на дах, лишалися тільки димарі, за якими треба лежати, завмерши, з ранку аж до пізнього вечора і з нелюдським терпінням чекати на ту хвилину, коли навпроти виткнеться ворог і можна буде натиснути на гашетку. Не скажу вже про кулі й осколки, які густо свистіли довкола, на снаряди і бомби, що сипалися з неба — просто на тебе, такого беззахисного, такого оголеного, розіп’ятого на плескатій покрівлі: німці мали ще одного спільника, від якого неможливо було ні заховатися, ні зачаїтися,— з ранку й до вечора над змученою, розтерзаною, сто разів розстріляною фортецею полум’яніло, плавилось, нещадним вогнем проливалося сонце, і якщо навіть ті, що лишалися внизу, помирали й божеволіли од спраги, то як було їм, снайперам, як було лежати непорушно на розпеченій, мов жаровня, покрівлі чи під нагрітим до червоного дахом, відчуваючи, як останні краплини вологи випаровуються з тіла? Я не уявляю більшої муки, на яку вони йшли добровільно, і коли надходила врешті ніч і вони спускалися донизу, то вигляд у них був, як у мерців. А були серед них і такі, що вже й не спускалися,— не мали вже сил, і старожили Бреста розповідали після війни, що німці, оволодівши фортецею, скидали потім додолу їх висохлі трупи, легкі, мов те листя осіннє.
Маруся, мабуть, стала не менш страшною, ніж інші. Вона змінилася так, що й рідна мати її не впізнала б. Брудне, набите пилюкою волосся звалялося в кучму, і Маруся не раз щиро жалкувала, що його не обрізала. Від спраги, від нелюдської втоми дзвінкий голос її став глухим та охриплим, очі глибоко запали й блищали хворобливо та моторошно з-під червоних повік. Вона дуже схудла, і подраний, посічений осколками халатик теліпався на ній, як на вішалці, до того ж пообривалися гудзики, і Маруся підперезалася ременем, знятим з убитого. Вся в синцях, у подряпинах, з почорнілим лицем, вона сама розуміла, якою стала страшною, і, мабуть, уникала Степана, боячись підсвідомо, що він її, отаку, враз розлюбить.
З тим більшою ненавистю полювала на ворога. Вона, здається, зараз для того тільки й жила, щоб, зачаївшись, підстерегти, прицілитись, вистрілити. Жодна куля її не пролітала мимо — поціляла точно в голову, разила на смерть.
Я не знаю, мережила вона приклад своєї рушниці, позначаючи черговою рискою вбитого ворога, як то робили пізніше наші снайпери... скорш не мережила — не до того було... але впевнений, що кожного разу, як лунав постріл і ще один ворог падав на землю, вона клала рушницю й опускала на руки напечене сонцем обличчя. Лежала отак непорушно півгодини, а може, й більше, відпочиваючи, хоч довкола аж двигкотіло од вибухів, бо німці після кожного пострілу її шаленіли... лежала, щосили заплющивши пекучі повіки, а перед гарячими очима її пливли вогняні кола, гойдався проріз прицілу й чорна мушка, і падали, падали підтяті кулями німці.
Полежавши отак, Маруся знову зводила голову, брала в руки гвинтівку. Обличчя її враз кам’яніло, сухі потріскані губи стискалися так, що аж мовби зростались, гостре підборіддя подавалося вперто вперед. Ледь витикаючись із-за димаря, вона обмацувала поглядом вал по той бік Му-ховця — кожен кущик, кожну травинку на ньому, і будь-який підозрілий рух вмить її насторожував, приковував зір і напружену увагу...
Шофер розповів про поєдинок між двома снайперами: німецьким і нашим. Причому додав, що снайпером нашим була ніби жінка. Вона так допекла ворогові, так його загнала під землю, що фашисти спеціально запросили з іншої ділянки фронту якогось уславленого снайпера, якогось аса, груди якого були в орденах та медалях.
Той снайпер кілька днів полював за Марусею. (Я переконаний, що це була тільки Маруся). Влаштовував хитромудрі засідки, розкладав опудала у військовій формі, користувався цілою системою люстеречок, біноклем, стереотрубою, у нього було кілька помічників, кілька асистентів, які миттю виконували кожну його команду, він од-сипався щоночі в місті, в готелі, у м’якій та чистій постелі, приймав душ і голився, їв досита, і мав досхочу води, і брав із собою щоразу баклажку з кавою; він весь був налитий бадьорістю й силою, а Маруся, якщо й спала, то на камінні, якщо й їла, то твердий, як залізо, сухар, якщо й пила, то ковток-другий затхлої, аж смердючої води, яку зі смертельним ризиком для себе удавалося іноді роздобувати захисникам Цитаделі, і, підіймаючись угору по розбитих, розбомблених сходинах, які от-от могли обвалитися й поховати її під собою, вона аж хиталася од утоми, від болю у висушеному, виснаженому тілі. В неї не було ні асистентів, ані біноклів, її не маскували майстерно виготовлені опудала — хіба що товариші по зброї, які гинули раніше од неї та Й лежали поруч, мов і в смерті своїй все ще цілячись із завмерлих гвинтівок; не мала вона навіть снайперської, з оптичним прицілом гвинтівки,— нічого того не було, до того ж вона не знала, що за нею полюють. А може, невдовзі й догадалася? Як одразу ж після її пострілу одна куля і друга вискнули біля самісінької скроні, а третя вп’ялася над головою в цеглину, бризнувши їй у очі червоними скалками?
Де вона була під час того поєдинку, я достеменно не знаю. Думаю, що скоріше на горищі, біля слухового вікна: на дахові вона навряд чи протрималася б довго проти досвідченого снайпера.
Кілька днів, розповідав шофер, тривав отой поєдинок. Офіцери німецькі билися об заклад, коли їхній ас покінчить із більшовичкою: сьогодні чи завтра, а Маруся, зрозумівши, що за нею полюють, непорушно лежала на гарячому, як пекло, горищі, біля слухового вікна, і в ній, здавалося, жили тільки очі, прикуті до протилежного берега. Вона швидко розкусила всі хитрощі ворожого снайпера: і опудала, й шоломи, що час від часу появлялися над траншеями, і чекала, не знаючи, що буде перше: її постріл чи куля, яка безшумно влетить у вікно і вп’ється їй межи очі. Вона чекала й чекала, завмерши біля того вікна, і, коли їй нарешті здалося, що вона його помітила,— невиразну пляму на зеленому тлі,— вона ще довго вдивлялася, довго вагалась, аж нарешті прицілилася й спустила курок...