"Відьма"

Страница 3 из 13

Димаров Анатолий

Хто вона? Звідки? В якому глухому підземеллі фортечному лежать її кості та й лежатимуть, поки не розсипляться на порох?

Розчарований, із таким відчуттям, наче я щойно втратив останню надію знайти хоч найменший слід дорогої для мене людини, я одніс "Брестську фортецю" до книжкової шафи...

Минали роки. Я довго не навідувався до Рогозівки, знову перебравшись у Тікач, аж минулого літа мені ще раз випала нагода погостювати в діда Ілька. Й одного разу, йдучи знайомою вулицею, я зустрів Марусину матір.

За ці кілька років вона ще більш подалася. Сива як лунь голова весь час трусилася, обличчя стало якесь землисте, ніби мохом покрите, вона йшла, ледь переставляючи ноги, а костур ходором ходив у висохлій на пергамент руці. Коли я привітався, вона звела на мене померклі очі й довго вдивлялася, не впізнаючи. І я враз відчув, що оцій жінці лишилося зовсім мало'жити на світі; що мине, може, місяць, а може, й менше, і вона піде, самотня, ніким не оплакана, в могилу, а за нею щезнуть назавжди і її п’ятеро дітей, бо ніхто вже більше не покличе до хати, не подасть читати листа, не розкаже, хто ото дивиться з фото. І такий біль пронизав моє серце, таке відчуття провини, що я забув про Марусю, нічого, власне, не зробив, аби дізнатися про її долю, так похмуро і тоскно стало на душі, що я вже був не радий ні погожому літньому дню, ні наступній зорьці вечірній, до якої з таким трепетним відчуттям святковості готувався ще зранку. Все враз померкло для мене, і я того ж дня, на великий подив діда Ілька, зібрався додому.

Приїхавши в Київ, дістав знову "Брестську фортецю" і став її перечитувати. І чим довше читав, тим частіше думав, що отією "фрау міт автомат", "патлатою", "відьмою" могла бути й Маруся, тим більше, що вона, як ніхто з командирських дружин, уміла так влучно стріляти. Я знову поїхав у Рогозівку, до Марусиної матері, й списав брестську адресу, ледь видну на замацаному конвертові, а потім узяв квиток до Бреста.

Брестська фортеця справила на мене зовсім інше враження, аніж я сподівався. Я так чітко уявляв собі її після книги Смирнова: оті суцільні руїни, £>ті гори битої цегли, оту землю, подовбану на смерть вирвами,— залишену для нащадків фортецю-музей... А тут — заасфальтована площа... І скільки я не ходив, так і не міг знайти хоча б клаптика незайманого того, що залишило по собі страшне літо сорок першого року. Навіть підвальні приміщення, де точилися останні рукопашні бої, й ті були прибрані так старанно, так ретельно підметені, так акуратно загратовані, що як я не напружував уяву, а так і не міг відтворити все оте пекло, яке тут коїлося.

І лише пізно ввечері, коли фортеця обезлюдніла, коли мені врешті вдалося забрести так далеко, що туди не сягало світло прожекторів, я знайшов те, що шукав протягом дня.

Понуро і чорно здіймалися стіни напівзруйнованого каземату, темніючи проваллями вікон, дверей та підвалів, що зяяли, наче рани наскрізні; бруківка під ногами стала нерівна, геть подовбана вибухами, а праворуч, в бік колишньої комендатури, бовваніли купи цегли й землі. Темінь здавалася тут особливо іустою та моторошною, а тиша стояла така, що кожен мій крок відлунював стоголосо довкола. Щось грізне й тривожне носилося в самому повітрі, наче душі по-леглих незримо ширяли довкола, і мені раптом здалося, що каземат от-от оживе, знову бризне вогнем, і з вікон, з дверей, із підвалів вибіжать у свою останню атаку ті, що загинули тут у сорок першому році.

І я враз уявив, як виходила в оцю тишу Маруся Баглай, на всю завмерлу фортецю одна, як скрадалася під цими стінами, які на той час іще дихали жаром боїв, як напружено вдивлялася в темряву, щоб першою помітити й вистрілити, і як кричали потім перелякано німці й сипали кулями, а Маруся зникала, мов тінь, щоб згодом з’явитися в іншому місці. Я так виразно побачив Марусю, її напружену постать, націлений уперед автомат...

Наступного ранку я розшукав вулицю і той будинок, звідки послала Маруся два свої останні листи.

Це був один із трьох будинків, в яких жили в той час сім’ї командирів. Великі триповерхові коробки з сірими стінами, що зберегли сліди од куль та осколків, вони замикали з трьох боків засаджений молоденькими деревами двір, а з четвертого пролягала вулиця, яка вела прямо до Північних воріт, через вузький кам’яний міст, що провисав над ровом із водою. Саме цією вулицею й бігли в той ранок двадцять другого червня командири, а на оцьому мостові їх стрічала злива куль, що відсікала їм шлях до Цитаделі...

Відшукав я й квартиру: вона була на першому поверсі, вікнами в двір. Там жили зараз інші люди, які, може, й уявлення не мали про попередніх її мешканців.

У той же день мені пощастило зустрітися з шофером, який поселився в Бресті невдовзі після його визволення, восени сорок четвертого року. Чоловік цей уже тоді водив вантажну машину і частенько приїжджав у фортецю за цеглою: розбите, розбомблене місто починало відбудовуватись, і цегла цінувалася на вагу золота. А тут були цілі гори цегли, що лишилася од зруйнованих казарм і будинків, і люди, розбираючи оті завали, раз по раз натикалися то на понівечену обгорілу зброю, то на засипані трупи наших бійців. Шофер же, до того ще й дуже молодий (йому було тоді всього сімнадцять років), поки вантажили його машину, вибираючи цілі цеглини, лазив по підвальних приміщеннях казарм та казематів, з немалим ризиком бути заживе похованим під важкими склепіннями, що, потріскані, похмуро і грізно нависали над головою. Іноді йому доводилося навіть лягати, щоб протиснутися крізь вузеньку щілину До сусіднього приміщення. Одного разу він опинився перед Напівзасипаним отвором, що вів у якесь підземелля.

Шофер уже знав, що вся Брестська фортеця поснована підземними ходами, прокладеними ще в той час, коли її будували, і випадково знайдений отвір тягнув його, як магніт. Однак у хлопця хватило глузду не полізти зопалу в нього, тим більше, що й пролізти не так легко було: гора каміння лишала невелику — тільки руку просунути — щілину* Тож, діждавшись вихідного, шофер прийшов сюди з відром, у якому було трохи солярки, клоччям і вербовим, щойно вирізаним пакілком — під смолоскип, з кайлом. Попрацювавши з годину, він розчистив прохід, намотав на палицю намочене в солярці клоччя, підпалив і, зігнувшись у три погибелі, просунувся в отвір.