А потім життя пішло своїм плином і час прискорився. Іншими словами, в мене з'явилася дівчина. Звісно, я зустрічався з кількома дівчатами й раніше, та чи то їхня самовпевненість змушувала мене почуватися незграбним, чи їхня боязнь домішувалася до моєї. Певно, був якийсь таємний чоловічий кодекс, який передавався чемними двадцятилітніми неосміленим вісімнадцятилітнім; кодекс, опанувавши який, можна було "чіпляти" дівчат і за певних обста
вин "розважатися" з ними. Та я так і не опанував або не збагнув його, й, напевно, досі не розумію. Мій "метод" полягав у відсутності методу; інші, без сумніву, слушно, вважали це невдатністю. Навіть, здавалося би, простий ланцюжок "бажає-ш-чогось-випити-може-потанцюємо-проведу-тебе-додому-як-щодо-кави?" передбачав браваду, на яку я був нездатний. Я лише товкся на місці й намагався робити цікаві зауваги, чекаючи, коли все зіпсую. Пригадую, на одній вечірці на першому курсі мені було тоскно, й коли дівчина, що проходила повз, співчутливо спитала, чи зі мною все гаразд, я несподівано відповів "Гадаю, я-маніякально-депресивний тип", оскільки тієї миті це звучало більш бравадно, ніж "Мені трохи тоскно". Коли вона відповіла "Це точно" й поквапно пішла собі далі, я усвідомив, що крім того, що відмежувався від жвавого гурту, я ще й застосував найгіршу в світі методу зваблювання дівчини.
Мою дівчину звали Вероніка Мері Елізабет Форд. Цю інформацію (маю на увазі її інші імена), я здобував два місяці. Вона вивчала іспанську, любила поезію, а її батько був держслужбовцем. Близько п'яти футів і двох дюймів на зріст3, із заокругленими жилавими литками, волоссям до плечей, блакитно-сірими очима за окулярами з блакитною оправою та швидкою, проте тривкою посмішкою. Я вважав її милою.
Утім, мені, напевно, здалася б милою будь-яка дівчина, яка не сахалася б мене. Я не намагався сказати їй, що мені було тоскно, бо так не було. Вона мала програвач "Блек Бокс" на противагу моєму "Денсетт" і кращий музичний смак: себто зневажала Дворжака й Чайковського, яких обожнював я, і мала якісь платівки з хоровою музикою та романсами. Вона переглянула мою колекцію платівок, часом мерехтливо всміхаючись і частіше насуплюючи брови. Те, що я сховав Увертюру 1812 і саундтрек до Un Homme Et Une Femme, мене не врятувало. Було вдосталь сумнівного матеріалу ще до того, як вона дісталася до моєї величезної секції попу: Елвіс, "Бітлз", "Стоунз" (не те, щоби хтось міг щось проти них мати, звісно), а також "Голліз", "Ені-малз", "Муді Блюз" і подвійний альбом Донована під назвою (маленькими літерами) дарунок квітки садові.
-Тобі це подобається?-спитала вона байдуже.
-Під це добре танцювати,-трохи захищаючись, відповів я.
-Ти танцюєш під це? Тут? У своїй кімнаті? Сам?
-Ні, не зовсім.-Хоча, звісно, танцював.
-Я не танцюю,-мовила вона-почасти антрополог, а почасти автор правил, які ми могли б мати, якщо б зустрічалися.
Ліпше я поясню, що тоді означало поняття "зустрічатися" з кимось, оскільки час змінив його значення. Нещодавно я спілкувався з подругою, донька якої звернулася до неї в пригніченому стані. Вона навчалася на другому курсі університету, й спала з хлопцем, який-відкрито, й за її відома-водночас спав із кількома іншими дівчатами. Ба більше, перед тим, як вирішити, з котрою "зустрічатися", він проводив відбір. Донька була засмучена, та не так методою-хоч і усвідомлювала її несправедливість,-як тим, що вона не була єдиною і неповторною.
Це змусило мене почуватися реліктом якоїсь давньої, проминуло! культури, представники якої досі використовували як форму монетарного обміну. За "моїх часів"-хоча тоді я не претендував на володіння ними, а зараз і поготів-ось як усе відбувалося: ти зустрічав дівчину, зацікавлювався нею, намагався здобути її прихильність, запрошував її на кілька зустрічей-приміром, до пабу, тоді запрошував її на побачення наодинці, тоді знову, й після поцілунку "на добраніч" різного ступеню пристрасті ти, так би мовити, офіційно "зустрічався" з нею. Й лише коли ви напівприлюдно показали себе "разом", ти дізнавався, як вона ставиться до сексу. Й часом це означало, що її тіло пильнуватиметься так само, як місця, заборонені для рибальства.
Вероніка не дуже відрізнялася від решти тогочасних дівчат. їх влаштовував твій фізичний вигляд, вони прилюдно брали тебе за руку, цілували аж до почервоніння й могли свідомо притискатися до тебе персами за умови наявності близько п'яти шарів одягу між плоттю й плоттю. Вони чудово знали, що коїлося в твоїх штанях, ніколи не говорячи про це. Й на тому-все, на певний час. Деякі дівчата дозволяли більше: можна було почути про тих, які займалися взаємною мастурбацією, про інших, які дозволяли так званий "повний секс". Не можна було оцінити врочистості цього "повного", не пізнавши чимало "половинного". А по тому, з продовженням стосунків, з'являлися певні неявні компроміси, деякі з них ґрунтувалися на примсі, інші-на обіцянці чи зобов'язанні-аж до оспіваного поетом "герцю за обручку".
Наступні покоління, певно, радо спишуть це на релігію чи святенництво. Та дівчата-чи жінки,-з якими я мав так званий інфрасекс (так, не лише з Веронікою), були задоволені власними тілами й, за певних умов, моїм також. Я не маю наміру стверджувати, до речі, що інфрасекс не захоплював, або навіть, окрім очевидного, розчаровував. До того ж, ці дівчата дозволяли собі значно більше, ніж їхні матері, а я отримував значно більше, ніж мій батько.
Принаймні, я так гадав. І щось було кращим за ніщо. Хіба що тим часом Колін і Алекс усталили стосунки з дівчатами, які не мали заборонених місць,-принаймні, вони на це натякали. Та тоді ніхто не говорив усієї правди про секс. І щодо цього дотепер нічого не змінилось.
Я був не зовсім незайманцем, якщо вам цікаво. Між школою й університетом я мав кілька навчальних епізодів, втіха від яких була більшою за відбиток, який вони залишили. Тож те, що відбувалося згодом, змушувало мене почуватися чимраз дивніше: що більше вам подобалася дівчина, то меншим, здавалося, був шанс мати секс із нею. Хіба що, звісно,-й цю думку я висловив лише по часі-якусь частину мене приваблювали жінки, які казали "ні". Та чи може існувати такий зворотний інстинкт?